Глава 14

В кімнаті з'явились перші промені сонця, пробиваючись крізь щільні штори. Назар сидів у кріслі біля вікна спостерігаючи за сплячою Владою. Щось таке відбувалось в його душі, щось чого він не міг пояснити собі. Вперше в житті він закохався. Але це була не радісна новина. Бо почуття, яких він не міг контролювати помножені на ті шалені емоції, які Влада викликала в ньому, дорівнювало, як мінімум, атомний вибух.

Олександровський заплющив очі. Він боровся з собою та з тим демоном, який раптом прокинувся в ньому. Йому хотілось заштовхати Владу у вертоліт та забрати до Києва. Зараз. І чхати на всі наслідки. Чхати, що він ніколи не ставив особисте життя вище холдингу. Чхати, що через два місяці в нього весілля...

Піднявши голову Назар побачив, що Влада вже прокинулась та спостерігає за ним з сумішшю сорому та ласки на дні янтарних очей. Йому раптом захотілось розповісти їй все. Пояснити про Сніжану та сподіватись, що вона вислухає його та зрозуміє. Або плюне в лице та зникне з його життя... В другій ситуації він просто втратить її... Про це Назар не хотів навіть думати. Потрібно вигадати щось.

Він піднявся з крісла та опустився на ліжко поряд з мовчазною Владою та нахилившись поцілував її в плече.

— Доброго ранку, — він намагався виглядати безпечно, однак в душі щось невгамовно стукало, що незабаром він втратить її.

— Доброго, — вона засміялась дивлячись на його оголений торс. Напевно їй ніколи не звикнути до того, який він красивий.

— Буря зупинилась. Поснідаємо та будемо повертатись. Я дзвонив у готель. Не бійся, ніхто тебе не звільнить.

Влада кивнула. Через штори пробилось світло та немов осяяло Назара і Влада побачила шрам на лівій стороні біля ребра. Він був ледь помітний.

— Що це? — вона піднялась та підійшовши до нього пройшлася пальцями по білій лінії.

Назар не одразу зрозумів про що вона. Він вже настільки звик до своїх шрамів, що навіть не помічав їх.

— Автокатастрофа, — він стис плечима. — Я єдиний хто вижив.

— О, Боже, — прошепотіла вона обходячи його та знайшовши ще один на спині між лопатками. — Коли це трапилось?

— П'ятнадцять років тому. В тій аварії загинули мої батьки.

— Мені дуже шкода, — вона нахилилась до шраму між лопатками та ніжно поцілувала його. Ніхто з жінок ніколи не робив нічого схожого, вони вдавали, що нічого не помічають.

Назар розвернувся до Влади обіймаючи її руками. Вона дивилась йому в очі з такою довірою та ласкою, що від емоцій перехопило дух. Він нахилився цілуючи її в обличчя, а вона обхопила його руками за шию насолоджуючись його присутністю. Декілька секунд дотиків і вогонь спалахнув з новою силою.

Олександровський штовхнув її на ліжко солодко цілуючи, а Влада притислась до нього не бажаючи зупиняти його руки, які вже дістались до грудей. Вона застогнала відчуваючи, як дико стукотить серце, немов вона пробігла декілька кілометрів.

Вони не могли відірватись одне від одного, хоч обоє добре розуміли, що потрібно їхати. Влада обіцяла собі, що ще один раз і зможе відпустити його, але знала що це самообман. Вона ніколи не зможе забути його.

Назар знову і знову доводив її до божевілля бажаючи витіснити всіх і все з її думок. До сьогодні чоловік навіть не усвідомлював, яким власником може стати. А знання того, що в неї окрім нього був всього один чоловік, приносило його гордості якесь особливе задоволення. Назар був першим в неї, однак в нього до неї не було цнотливих дівчат, тому, в якомусь сенсі, вона теж стала для нього першою.

Коли пристрасть охолола і дихання в обох вирівнялись, Влада піднялась та поклала голову йому на груди.

— Що трапилось в тій аварії? — в її очах було стільки суму.

— В нас відмовили гальма, — хрипло проговорив Назар, закладаючи пасмо їй за вухо. — В батьків була річниця в той день, а в мене змагання з танців. Тато хотів побачити мій виступ, тому скасував заброньований столик в ресторані... — він намагався говорити спокійно, однак очі видали біль, який приносили спогади. — Падав дощ і нас занесло на крутому повороті. Я мало що пам'ятаю... Пам'ятаю тільки як батько сказав, що любить нас, а потім удар... Прокинувся я вже в лікарні, через місяць після всього...

Він нікому не розповідав цього. Жодній живій душі. Навіть дідові. Назар стільки років тримав у пам'яті спогади останніх секунд до аварії, що зараз йому здалось, ніби це було в іншому житті. Однак Влада, яка намагалась стримати сльози пробудила щось в його душі. Доторкнулась до якоїсь потаємної струни. Змусила відчути себе живим. Всього декілька днів з нею, а він готовий признаватись їй в коханні та доводити їй це почуття кожну хвилину свого життя. Хіба так буває?

— Дуже важко втрачати рідних, — прошепотіла Влада. — Але Бог дав тобі другий шанс на життя. Я рада, що зустріла тебе... — вона опустила очі, не вірячи, що сказала це. Дівчина боялась бути з ним відвертою, однак не могла стримати почуттів.

Він притягнув її до себе цілуючи в губи.

— Їдьмо зі мною до Києва.

— Не можу, — вона похитала головою. — Я повинна завершити всі свої справи.

— Але ти казала, що плануєш їхати до Києва.

— Я казала, якщо мене візьмуть на роботу.

— Коли тебе візьмуть, — розсміявся він.

— Давай не будемо забігати наперед. Не хочу розчаруватись, якщо це буде не так.

Назар змовчав. Він знав, що Влада не відмовиться від посади, яку запропонує його холдинг. Він міг сказати їй про це, однак не хотів. Якщо вона справді хороший архітектор, нехай вважає, що це її заслуга.

— Я такий голодний, — сказав Назар проводячи пальцями по її плечу. — Ти вичавила з мене всі соки.

Влада вдарила його по руці та дзвінко розсміялась.

— Це я вичавила з тебе соки? Та ти всю ніч не давав мені заснути.

— Повір, попереду ще багато таких ночей, — його очі обіцяли це і Влада зрозуміла, що тоне в ньому, забуваючи про все...

Телефон, який стояв на столику ожив і Назар потягнувшись за ним побачив, що телефонує пілот.

— Ало. Так, Сергію. Добре. П'ять хвилин, — розмова була короткою. — Він вже тут, нам пора одягатись. Сніданок скасовується. Доведеться снідати в готелі.

Вони були настільки захоплені одне одним, що навіть не помітили, як швидко плине час. Адже правду кажуть: для закоханих час зупиняється.

Влада швидко одяглась та через декілька хвилин вже була в гелікоптері. Назар сидів поряд міцно стискаючи її за руку та насолоджуючись її присутністю. Насправді він дивувався, що Влада відмовила йому. Інша б була готова на все заради пропозиції поїхати до Києва разом з ним... Тільки не Влада. Вона була надто горда, щоб прийняти його подачки. Це він вже зрозумів.

Коли вони нарешті приземлились і Назар повів попід руку дівчину до ресторану, вона зніяковіла.

— Назаре, — вона взяла його за руку. — Я не хочу, щоб нас бачили поряд.

Він здивувався та підняв брову.

— Чого це? В тебе є хтось?

Влада похитала головою.

— Ні. Що за дурня? Просто, я знаю, що не витримаю пересудів та косих поглядів. А в цьому готелі всі все про всіх знають.

— Хіба тобі не байдуже, що, хто подумає? Та нехай котяться до бісової матері, — він впіймав її за руки притискаючи до себе.

— Ні, я не ти. Я не вмію так жити та чхати на думку оточення.

— Я тебе навчу, — він підморгнув їй.

— Назаре...

— Добре, — чоловік тяжко зітхнув. — Поснідаймо в тебе. Замовимо що-небудь з ресторану.

— Давай я сама щось приготую.

Вони сиділи за столом смакуючи млинці з сиропом та яєшню, яку приготувала Влада. Назар забув коли востаннє снідав вдома, а щоб хтось готував для нього сніданок, то це взагалі було зі світу фантастики.

Влада сиділа на стільці заклавши ноги під себе з чашкою ароматної кави в руках та спостерігала за тим з яким апетитом Назар поглинає їжу. Вона відчувала приємне тепло десь внизу живота та розуміла, що безнадійно закохалася.

В кишені Назара вкотре завібрував телефон і дівчина відірвалась від своїх сумних думок.

— Тобі знову телефонують.

Він витяг айфон з кишені та вибив.

— Почекають. Я снідаю.

— Можливо це щось важливе, — сказала Влада.

— Всі важливі справи потім, — він подивився на неї. — А зараз тільки ти та я. До речі, дуже смачно. Дякую. — чоловік взяв в руки чашку кави та відпив її.

— На здоров'я, — розплилась в посмішці Влада задоволена його похвалою.

Він мовчки роздивлявся її насолоджуючись ароматом кави та ніяк не хотів покидати цю затишну атмосферу. Йому не хотілось їхати залишаючи Владу одну. Вперше в житті Назар відчував щось схоже. Одна частина його розуміла, що це не правильно, а інша не могла відмовитись від неї.

— Мені вже час, — він піднявся тяжко зітхаючи. — Скільки ти ще пробудеш в Буковелі?

— Два тижні. А потім поїду додому. Потрібно відвідати батьків.

Він підійшов до неї притискаючи дівчину собою до столу.

— Тоді коли завершиш всі свої справи, я приїду по тебе.

— Ні, — вона похитала головою. — Це зайве. Я приїду поїздом.

— Це не обговорюється, — Назар був дуже настирним. — Машиною їхати набагато швидше та комфортніше.

— Ти забігаєш вперед. Можливо мені не вдасться влаштуватись на роботу. Тоді й сенсу їхати до Києва не буде жодного.

Він засміявся беручи її рукою за обличчя та нахиляючись до губ.

— Дурниці, — Назар поцілував її і дівчина перестала сперечатись з ним. Вона обвила його шию руками, розуміючи, що йому потрібно йти. Та й для чого противитись? Час покаже.

Олександровський нехотячи відірвався від неї. Він погладив Владу по щоці та востаннє глянувши на неї пішов одягатись.

— До скорої зустрічі, — сказав він беручись за дверну ручку.

— До зустрічі, — прошепотіла вона відчуваючи, як до горла підступає ком.

Щойно двері за ним зачинились Владі одразу стало порожньо на душі. Так, немов з її життя зникло щось важливе. Він немов займав собою весь простір цього будиночку, а без нього одразу почало чогось бракувати. Як вона так швидко втратила голову? Вона розуміла, що зробила велику помилку підпустивши його до себе, але змінити нічого не могла. Пізно... Занадто пізно. Тепер її серце без залишку віддане йому. Влада знала, що якщо він знову розіб'є його, то вона ніколи не зможе склеїти його до купи.