Глава 7

2018 р. Буковель.

Влада стояла посеред холу в розкішному готелі, спостерігаючи за тим, як офіціанти бігають туди-сюди виконуючи вказівки головного адміністратора. Тамара Петрівна, на рік старша від самої Влади, була ще тим стервом. Пихата, самовпевнена, вона була дочкою місцевого лісничого, тому думала, що весь світ належить їй.

— Потоцька, чого завмерла? — гаркнула вона. — Тобі платять за роботу, тому рухайся. Через годину бенкет, а у нас ще все не готове. Роман Вікторович голову нам знесе, якщо все не буде ідеально.

— Вже йду, — зітхнула Влада беручи в руки тацю.

Роман Вікторович був директором ресторану, а враховуючи, що бенкет сьогодні був закритий, тобто, тільки для еліти, то він цілком міг розізлитись не на жарт. Ніхто не знав, ким саме буде сьогоднішній гість. Було відомо тільки те, що він святкуватиме тридцятиріччя в дуже тісному колі. А ще про все їм наказали мовчати, не зважаючи на те кого вони тут побачать, чи що буде відбуватись. Їм добре платили за обслуговування вищих класів, тому Влада і трималась за це місце. Якби не хороша платня, вона б давно начхала на цю принизливу роботу, але їй були потрібні гроші.

Іноді заможні клієнти натякали на інтимні послуги, що вибивало дівчині з-під ніг рівновагу, однак вона майстерно відшивала таких нахаб. Влада обіцяла собі, що ще два тижні, вона забере свою зарплату та поїде звідси назавжди. Вона знала, що ніколи більше не повернеться сюди.

Колись вона відпочивала в готелях такого класу з батьками. Тоді вона й подумати не могла, що їй доведеться працювати офіціанткою. Здавалось ціла вічність розділяла її з тим життям в якому вона жила. Інколи Владі хотілось гірко заплакати від того, як тяжко було на душі, але вона була сильною дівчинкою та обіцяла собі впоратись з усім.

Останні вази з квітами були розставлені на столах. Приготування майже завершені. Штат обслугового персоналу був вишколений, немов в армії. Тут, між гостей, які вважають, що їм належить світ, вони не мали права на помилку. Один неправильний крок і ти залишишся на вулиці. В готелях світового класу не панькалися з прислугою.

Влада переодяглася в чорну уніформу та востаннє глянула на себе в дзеркало. Вона виглядала як офіціантка... А колись, вона з такою ретельністю готувалась до виходу на сцену... Від цієї думки на серці стало дуже важко. Однак вона взяла себе в руки. Потрібно йти в зал, розносити страви, наливати вино, шампанське та мило посміхатись. Їй до чортиків остогидла така роль.

— Владо, — гукнув Роман Вікторович. Почувши, що він кличе її дівчина підійшла. — Ти сьогодні будеш обслуговувати іменинника.

— Я? — здивувалась Влада, переважно обслуговуванням гостей такого рівня займався старший офіціант.

— Ти. Я знаю, що тобі потрібні гроші. А сьогоднішній гість дуже щедрий. Тому будь пильна і хороші чайові тобі гарантовані.

Влада з вдячністю усміхнулась.

— Дякую вам.

Він кивнув.

— Йди, працюй.

Чоловік провів її поглядом, з легким відтінком суму. Влада відчувала, що він дивиться на неї як на жінку, а не прислугу, однак він ніколи не змінював офіційного тону. Іноді Влада думала про те що була б не проти, щоб такий хороший та врівноважений чоловік як Роман звернув на неї увагу, проте зараз в неї не було часу, та й бажання заводити романи. Хоча, хто зна, можливо з цього б вийшло щось серйозне?

Зазвучала легка музика, це означало про прибуття гостей. Двері відчинилися і в зал почали заходити чоловіки під руку зі своїми елегантними супутницями. Деякі з дівчат були дуже юні, що впадало в око.

Всюди блимали спалахи камер, а гості позували на фоні арки з квітами. В такі моменти Влада немов відключалась від реальності. Вона ховалась в себе, щоб не бачити зверхніх поглядів та поблажливих посмішок. Це була її робота і вона вкотре нагадала собі, що заробляти гроші не соромно.

Вона подумала про те, що могла стати утриманкою. Це майже те саме, що повія тільки звучало більш елітно. Однак її гордість не дозволила б їй жити з цим. Ділити ліжко з чужим чоловіком заради грошей. Бути лялькою для якої почуття це розкіш. Ні, краще вона буде розносити страви та наливати спиртного в келихи, ніж опуститися до такого.

Нарешті прибув і сам іменинник. Це стало зрозуміло по радісних вигуках та побажаннях щастя. Владі було абсолютно не цікаво хто він. Та хоч сам президент США, їй то що? Вона стояла розглядаючи свої руки й поринула в проблеми, яких в неї було хоч відбавляй.

Нарешті адміністратор розсадив гостей та почалось застілля. Все як завжди. Нічого нового. Налагоджена схема, де люди, як роботи виконують кожен свою функцію.

Влада дійшла до столу за яким сидів іменинник і ще декілька людей. Вона взяла в руки пляшку шампанського та відкоркувавши її запропонувала дамам, які розмовляли між собою. Для цих людей, такі як вона, були невидимками. Вони не помічали присутності дівчини, яка розливала шампанське.

Обійшовши стіл Влада підійшла до іменинника який сидів до неї спиною. Вона не бачила його обличчя, бо розглядати гостей було чимось не допустимим. І немов завчену фразу, запитала:

— Шампанського?

— Ні, я вип'ю горілки, — промовив голос, який вирвав з душі дівчини щось забуте.

Вона відчула як її рука з пляшкою раптом затремтіла. Нерви напружились до межі. В цей момент їй здалось, що серце танцює джайв і ось-ось вискочить із грудей.

Вона завмерла всього на мить, однак швидко взяла себе в руки. Проте чоловік відчув затримку та повернув до неї голову, щоб подивитись що трапилось.

Їхні погляди зустрілись. Влада побачила цікавість в його очах, так немов він згадував де бачив її раніше. Раптом його погляд потемнів, вона не знала, можливо їй просто здалось, але те що він впізнав її — сумніву не було. Влада поставила пляшку шампанського і взяла горілку, але її руки продовжували тремтіти. В цю хвилину їй захотілось провалитись під землю. Розчинитись в повітрі. Зникнути.

Його рука перехопила її руку з пляшкою. Він відчув тремтіння. Тому перевів погляд знову на її обличчя, так немов хотів переконатись, що це справді вона. На його губах з'явилась якась дивна посмішка і він промовив:

— Дякую, я сам наллю, — вона кивнула і відпустивши пляшку, відійшла від столу.

Влада глибоко дихала, щоб вгамувати ритм свого серця, однак нічого не могла вдіяти. Здавалось, що все це якийсь жахливий сон, що зараз вона розплющить очі й все буде добре, але сон не закінчувався.

Гості розважались і щойно в неї з'явилась можливість зникнути з залу, вона чимдуж кинулась до туалету. Зачинивши двері Влада відкрила кран з холодною водою та вмила червоне обличчя.

Дивно, але в цей момент їй захотілось плакати. Чому? Чому саме він? У світі є стільки місць, стільки ресторанів, а він обрав саме цей. Чи життя вкотре вирішило вказати їй на її місце? Ще декілька тижнів і вона поїхала б звідси. Чому саме зараз? Адже вона думала, що ніколи більше не зустріне його.

Не було і дня після тієї ночі, щоб вона не думала про нього. Саме тоді Влада подорослішала одразу на десять років. П'ять років тому, вона зовсім не вміла розбиратись в чоловіках, але зараз вона бачила їх наскрізь. Ні, вона зовсім не була закохана в нього, але навіть не підозрювала, що хлопець може просто відкупитись від неї коштовною дурничкою.

Назар стрімко увірвався в її життя, а потім так само стрімко зник. Він навіть не підозрював, що з того часу її життя змінилося назавжди. Куди ж там. Без сумніву в нього було достатньо таких як вона. Маленьких ідіоток, що віддавали йому себе без залишку. Вона заплатила за свою дурість.

Перші місяці після подорожі до Іспанії Влада щиро вірила, що він знайде її. Кожного дня вона сподівалась, що він не такий покидьок, як говорив про нього її батько. Бо ж сама про нього зовсім нічого не знала. Скільки сорому дівчина тоді пережила. Стільки відчаю та болі...

Стільки років пройшло, а вона досі пам'ятала все так, немов це було вчора. Перевівши подих та зумівши взяти себе в руки, Влада подивилась на своє відбиття в дзеркалі. Очі були червоними від невиплаканих сліз. Хоча, кому яке діло до її сліз? Все що вона відчуває це особисто її справа. Вона сильна. Тепер ніхто не зможе зробити їй боляче. А Назар, як і колись, залишиться для неї просто незнайомцем.