Глава 6

В кімнаті було дуже жарко. Влада розплющила очі, відчуваючи як щось важке притисло її до ліжка. Кліпнувши декілька разів дівчина намагалась зрозуміти де вона. Немов за помахом чарівної палички з пам'яті почали виринати картинки жагучої ночі й Влада подумки застогнала.

Це був не сон. Поряд з нею, притиснувши її рукою до себе спав Назар. Вона перевела на нього погляд відчуваючи як серце готове вискочити з грудей. Обережно викотившись з-під його руки вона ступилась босими ногами на землю. Повертіла головою намагаючись відшукати свій одяг, який напередодні скинув з неї хлопець.

Акуратно ступаючи по килимі дівчина підняла білизну похапцем одягаючи на себе. Весь цей час вона намагалась не думати про те, що накоїла.

Вона глянула на величезне, панорамне вікно за яким небо стало світло-сірим з рожевим відливом. Світало. Подякувавши Богу, що прокинулась до того, як прокинеться Назар, Влада одягла сукню, востаннє кинувши погляд на чоловіка, який спав на животі прикритий тільки тонким білим укривалом.

Щось в душі клацнуло, однак зараз не було сенсу розбиратись у своїх відчуттях. Її погляд пройшовся по його сильній спині, руках вкритих татуюваннями, опустились нижче... Влада заплющила очі. Їй здавалось, що вона робить щось безсоромне розглядаючи Назара. Щось заборонене...

Намагаючись заспокоїти свої нерви, дівчина тихо відчинила двері та ступила босими ногами в коридор. Благо, коридор був порожнім. Жодної душі. З туфлями в руках, вона намагалась зрозуміти в якому крилі опинилась.

Номер Назара був VIP класу. Це вона зрозуміла по інтер'єру та розмірах, хоч загалом мало що пам'ятала. Такі номери знаходились на п'ятому поверсі, а значить їй потрібно в інше крило.

Нарешті дійшовши до коридору, що вів до її номера, Влада зітхнула з полегшенням. Весь цей час її не покидало відчуття, що її переслідують, немов якусь злочинницю.

Дівчина тихо відчинила двері, безшумно ступаючи по підлозі.

— Ну і де це ти була? — за її спиною прозвучав веселий голос Ані. Влада ледь не застогнала. Вона повільно розвернулась, намагаючись виглядати безтурботно. Однак блиск її очей сказав все за неї. — Ти провела ніч з ним? — охнула подруга, не в змозі повірити.

— Так, я була з ним, — зітхнула прямолінійна Влада. — І досі не можу повірити в те, що я, немов якась повія стрибнула в ліжко до першого зустрічного, — в її словах прозвучала гіркота.

— От не треба цього самокопання зараз. Чуєш? — Аня потягнула її до ліжка. — Тобі було добре з ним?

Щоки Влади розчервонілись, вона намагалась сховати погляд, однак кивнула. Аня дзвінко розсміялась.

— Владо, припини накручувати себе. Та кожна дівчина мріє, щоб її першим був такий, як цей Назар.

— Я не кожна. Ця ніч мала бути особливою, — вона відчула як на очі навертаються сльози. — А він мав бути коханням всього життя.

— Оце втовкмачила ти собі в голову якусь дурню і носишся з нею, як божевільна, — нахмурилась Аня. — Скоро ти зрозумієш, що я маю рацію. Давай іди в душ, потім поговоримо. До речі, вчора тебе шукав організатор конкурсу. Ось, дав тобі номер телефону. Просив, щоб ти перетелефонувала.

Влада взяла візитку, думаючи про те, що не все так погано. Можливо її теж помітили й у неї з'явився шанс.

Вона пішла в душ. Включила кран. Згори полилась тепла вода і дівчина стала під струмені води, намагаючись перевести подих. Господи, що вона накоїла? Переспала з хлопцем, якого бачила декілька раз в житті. Та ж вона навіть не знала його прізвища. Тільки ім'я і все. Не дарма батьки стільки часу тримали її в рамках.

На душі було гидко. Настрій покращувала візитка, яка стояла на столі. Дзвонити було ще рано, тому влігшись на ліжко та скрутившись клубочком, Влада дозволила собі задрімати.

***

Назар прокинувся і потягнув руку туди де спала Влада. Не відчувши нічого, окрім холодної подушки, хлопець підняв голову, не розуміючи куди вона поділась.

Сівши та потерши очі, хлопець оглянувся. В кімнаті було порожньо. Він перевів погляд на білосніжне рядно з краплями крові та тяжко зітхнув. Назар ніколи не зваблював невинних дівчат. Всі його партнерки були досвідченими та мали до нього безліч зв'язків. Тож він зовсім не знав як поводитись з цнотливими дівчатами.

Однак, ця ніч була не схожа на жодну досі. Від спогадів про Владу, його чоловічий орган знову дав про себе знати. Потрібно було знайти її та поговорити. Він не був з тих хлопців, які втікали від проблем.

Задзвонив чийсь телефон. Назар побачив рожевий чохол на підлозі та зрозумів, що вона забула його тут, коли поспіхом збиралась.

Він пройшовся по кімнаті, знайшов свої штани та витяг звідти свій айфон. Екран засвітився і Назар побачив двадцять пропущених, п'ять з яких були всього декілька хвилин назад.

Він набрав номер і через декілька секунд з того боку прозвучав стурбований голос.

— Де ти був? Я тебе пів ночі шукаю.

— Був зайнятий. Щось трапилось? — запитав Назар вертячи в руках телефон Влади.

— Твій дід... Він в лікарні з серцевим нападом.

Почувши це, кулаки Назара стислись. Після смерті батьків, дід опікувався онуком. Він був найріднішою людиною на землі. Підтримкою та опорою. Якби не дід, Назар не знав що б трапилось з його життям. Гроші роблять з дитячою психікою дивні речі. Алкоголь, наркотики та вседозволеність дають відчуття сили. Гарантують перевагу над іншими. Назар знав це далеко не з чуток. Він ніколи не вживав наркотиків, але бачив, що відбувалось з його друзями, які вважали, що вони всемогутні. Після смерті батьків Назар спробував топити горе в алкоголі, однак Володимир Олександровський зумів достукатись до внука.

Після автокатастрофи Назар був на межі життя та смерті. Двічі в нього зупинялось серце й лікарі дивувались його бажанню жити. Казали, що з такими травмами люди не живуть. Однак на небесах були свої плани на кожне життя. Коли юнак опритомнів, то зрозумів, що життя ніколи не буде колишнім. В нього була тріщина в хребті та частково паралізовані ноги. В перші хвилини він пошкодував, що не помер. Кому потрібен інвалід? Яка з нього тепер користь? Лікарі казали, що не впевнені в тому, що колись він стане на ноги...

Але дід чітко це знав. Він не відходив від внука ні на хвилину. Возив його по цілому світу, шукав найкращих лікарів. Він не полишав надій змушуючи внука боротись за своє майбутнє. Назар не вірив в те, що одужає, а дід, ніколи не сумнівався в цьому. Кожен раз коли внук вкотре зневірювався, чоловік повторював, що Олександровські не здаються.

Минали роки. І ось нарешті в одній із клінік Ізраїлю, Назар вперше поворухнув ногами. Він ніколи не забуде того дня. Цей день став його другим днем народженням. Дід тоді плакав, намагаючись приховати сльози, але не зміг приховати від внука червоні очі. Тривала та нескінченно довга реабілітація дала свої плоди й впертий Назар став на ноги роблячи свої перші кроки.

Весь цей час дід був поряд. Терпів його істерики. Образливі слова. Ні на секунду не покладаючи рук, змушував внука ставати на ноги. Вчив бути чоловіком. Казав, що ж такий шлях, який кожен чоловік повинен пройти на самоті. Тільки тоді він зможе вважатись чоловіком. І Назар пройшов його. Він піднявся, переборов своїх демонів, щоб стати сильним як ніколи. Щоб відшукати того, хто вбив в ньому все добре, того хто вбив його батьків.

Він всім завдячував дідусеві, бо той став для нього татом та мамою. Підтримував його, коли він не міг встати. Був поряд, коли ліки давали побічні реакції, та щиро плакав навіть маленьким перемогам. А зараз, такий сильний та мужній Володимир Олександровський сам потребував допомоги та підтримки. Назар повинен бути там.

— Як він? — Назар відчув як страх стискає серце.

— Лікарі не роблять ніяких прогнозів.

— Мені потрібен вертоліт. Негайно.

— Через п'ятнадцять хвилин будь готовий.

Назар швидко набрав інший номер.

— Слухаю, Назаре Богданович.

— Павле, потрібно знайти одну дівчину та віддати їй телефон. А ще замов квіти та купи якусь коштовність на свій смак.

— Це для Сніжани Василівни?

— Павле, не тупи. Сніжана Василівна в Америці. А квіти для Влади Потоцької, яку ти знайдеш, та передаси їй її телефон, квіти та подарунок. Скажеш, що від мене. Запам'ятав?

— Так. Все запам'ятав.

— Я повертаюсь в Україну. Мій дід в лікарні. А ти зроби все, що я попросив, після чого даю ще тиждень відпустки.

— Дякую, Назаре Богданович. Співчуваю вам.

— Дякую. До зустрічі в офісі.