Танець смерті

9 червня 2014 року

- Ігоре, ти ще спиш?

- Майже не сплю…

- Скільки можна спати? Вставай! Ти в батальйоні?

- Ну… так. А хто це дзвонить?

- Вуйко Василь! Ходи зустрічати!

Ця звістка неабияк підняла настрій. Приїхали друзі з Майдану. Всі мої земляки. З Гуцульщини. Навіть Руслан приїхав. Не знаю, як він погодився… Декілька днів тому я зателефонував йому і сказав, що вже в батальйоні, збираюсь на війну. Запропонував зробити так само… Тепер він стоїть навпроти мене з друзями. Який я радий вас бачити, хлопці!

- У мене немає слів!

- Здоров, малий!

- Я не думав, що ви приїдете всі.

- А ти думав без нас піти? Не вийде. Будемо воювати разом.

Вуйка Василя і Руслана я поселив у нашому наметі. Решті доведеться жити в казармі. Там завжди душно і людно, але вибору немає. У наметовому містечку — перенаселення.

- Вам потрібно записатись в організаційному наметі та пройти співбесіду.

- Аааа. Ну, це легко.

- А ще потрібно придумати собі позивний.

- Я вже знаю.

- Який?

- «Тин»!

- Та що за позивні такі? Цей «Тин», той — «Трос».

- Та нормальний позивний. У мене ж прізвище Тинкалюк. От перші три букви будуть моїм позивним.

- Дивний ти. А ви, вуйку Василю, придумали?

- А шо мені думати?! Буду «Гуцулом».