Розділ 18: Мадридський вирок

Міа

Місяць пробивався крізь уламки шибок на вікнах, кидаючи на підлогу сріблясті плями. Пахло воском, пилом і старими молитвами. Уздовж стін — фрески, стерті до невпізнання, на яких, здавалось, ще тремтів відгомін колишніх обрядів. У центрі — коло, викладене з білого мармуру, мов створене саме для того, щоб у ньому зійшлися дві душі. Каплиця здавалася безпечним притулком після годин у вологій темряві тунелів. Стіни, всипані древніми рунами, тьмяно світилися блакитним — це був захист від темної магії.

— Місяць завершить свій цикл опівночі. У нас є кілька годин. — сказав Ґабріель, оглядаючи намальовані ни захисні руни.

Так мало часу до Танцю Єднання і до того моменту, коли я або стану повноцінним перевертнем поруч зі своїм Мисливцем, або звір усередині мене поглине людську частину назавжди…

Віктор стиснув мою руку, наче прочитавши думки. Я відчувала зв'язок — теплу пульсуючу нитку між нашими серцями. Після всього, через що ми пройшли, він був тут, живий, реальний і мій.

Я стояла під розломом в даху, дивлячись на сіре небо. Віктор підійшов ззаду, обійняв мене, і я відчула тепло його присутності. Наш зв'язок пульсував між нами. За останні дні ми стали ближчими, ніж я могла собі уявити, і сьогодні вночі мали завершити те, що почалося в ту першу ніч, коли він врятував мене від молодих збожеволілих перевертнів.

— Скоро все закінчиться, — прошепотів він мені у вухо. — Танець Єднання. А потім — весь світ для нас двох.

Я повернулася до нього, дивлячись у золоті очі.

— Я боюся, — зізналася я тихо. — Що якщо щось піде не так?

— Все буде так, як має, — він поцілував мене у лоб.

Але світ мав інші плани.

Це почалося з тиші. Раптової, неприродної тиші. Птахи за стінами каплиці перестали співати. Вітер завмер. Навіть наші подихи здавалися занадто гучними.

— Щось не так, — Ґабріель підвівся, його рука інстинктивно сягнула до місця, де мав би бути меч.

А потім туман просочився крізь дірки в стінах каплиці — рожевий, неприродний, що повз по кам'яній підлозі, як жива істота. Я відчула його запах за секунду до того, як він досяг мене. Металевий присмак срібла вдарив по язику.

— Міа! — викрикнув Віктор.

Але було пізно.

Блакитне світло захисних рун спалахнуло яскраво, потім затріпотіло — і згасло. Хтось зламав їх зсередини. Двері каплиці просто відчинилися — повільно, безшумно, наче самі собою. І крізь отвір увійшли вони.

Срібнокровні.

Я чула про них від Віктора, і, хоч не бачила ні разу, зрозуміла, що це вони. Я відчула їх одразу — неправильність, що пульсувала від кожної постаті. Їх було всього шестеро. Високі, з хижою грацією вони рухалися занадто плавно, занадто точно, наче механізми, а не живі істоти.

Шкіра мала дивний відтінок — не хвора, не бліда, а саме срібна. Наче хтось влив у них металеву фарбу, що просочилася крізь кожну пору. При світлі місяця, що падало крізь дірку в даху, вони світилися тьмяним холодним сяйвом.

Але найстрашнішими були вени. Під тонкою шкірою проступали лінії — срібні, пульсуючі, що світилися, як розжарене залізо. Вони розходилися від серця павутинням по всьому тілу — на шиї, руках, обличчі. Наче всередині них справді текла не кров, а рідкий метал.

Очі — металево-сірі, без жодного відтінку людськості. Порожні, холодні, мертві очі в живих тілах.

Вони не говорили. Просто увійшли в каплицю, розійшлися ідеальним напівколом, відрізаючи нас від виходу. У руках кожного — зброя. Різна: мечі, кинджали, ланцюги. Але вся — покрита тим самим срібним відблиском, що й їхня шкіра.

— Срібнокровні, — прошепотів Ґабріель, і в його голосі вперше за весь час я почула справжній жах. — Вони таки прислали Срібнокровних...

— Що це таке? — видихнула Софія, інстинктивно відступаючи назад.

— Зброя Суду. Люди, яким влили в вени алхімічне срібло. Вони... — Ґабріель не встиг закінчити.

Найближчий Срібнокровний рухнувся.

Ніякого попередження. Ніякого розбігу. Він просто був на одному місці — а в наступну мить вже перелетів половину каплиці, його меч описав дугу, цілячись прямо в горло Ґабріеля.

Ґабріель відхилився — ледь-ледь. Лезо просвистіло так близько, що зрізало кілька волосин. Він відкотився, трансформуючись на ходу. Кістки тріщали, м'язи наливалися, і за мить замість чоловіка в каплиці стояв величезний сірий вовк.

Він кинувся на нападника, але Срібнокровний не відступив. Навіть не здригнувся. Просто підняв вільну руку — і кулак влучив Ґабріелю в морду з такою силою, що звук тріснутої кістки відлунав від стін.

Ґабріель відлетів назад, вдарився в колону. Кам'яна крихта посипалася згори.

— Вони не відчувають болю! — гаркнув він, підводячись. Кров — його кров — текла з пащі. — Не можна їх... зупинити звичайним способом!

Інші Срібнокровні кинулись в бій одночасно.

Двоє кинулися на Віктора. Він трансформувався миттєво — білий вовк, величезний, з очима, що палали золотом — зустрів першого нападника на півдорозі, його пащека стиснулася на плечі Срібнокровного.

І я почула, як Віктор застогнав.

Він відскочив назад, трясучи головою. З його пащі капала кров — але не червона. Срібна. Рідке срібло, що обпікало язик, горло, все, чого торкалося.

— Їхня кров — отрута! — закричала я, розуміючи. Але попередження запізнилося.

Софія не встигла трансформуватися. Срібнокровний з ланцюгом був занадто швидким. Металева змія обвилася навколо її шиї, і він смикнув — сильно, різко.

Я почула хрускіт. Побачила, як тіло Софії обм'якло, як вона впала на коліна. Срібнокровний стояв над нею, нахилив голову — дивний, механічний рух, наче оцінював результат.

А потім його кинджал блиснув у місячному світлі.

— НІ! — Ґабріель закричав — не по-людськи, не по-звірячому, а якось посередині. Це був крик чистого відчаю.

Він кинувся через всю каплицю, збиваючи на шляху двох Срібнокровних. Але третій перегородив йому дорогу. Меч пройшовся по його боку — глибокий, кривавий поріз. Ґабріель заволав від болю, але не зупинився.