Розділ 16: Співуча смерть

Міа

Темрява в’язла на стінах, немов свіжа смола. Повітря ставало густішим із кожним кроком — спершу пахло вологою землею, далі чимось гнилим, залізом і сіркою. Каміння під ногами було слизьким, вкритим кристалами, що тьмяно відбивали слабке світло ліхтаря, мов очі істот, що стежать із тіней. Темні вузькі коридори вели нас все далі і далі від світла.

Звук прийшов нізвідки — як плач немовляти, змішаний зі співом, що розривав душу на шматки.

Ми просувалися лівим тунелем, коли почули це. Спочатку тихо, ледь чутно — наче далекий відгомін печалі. Потім голосніше. І ще голосніше.

Мелодія не мала слів, але я відчувала кожну ноту всередині себе — гостру, як скло, що різало груди зсередини. Це був не просто звук. Це була жива скорбота, що сповзала по стінах печери, обвивалася навколо моїх кісток і шептала: спи, спи, і тоді все закінчиться.

— Що це? — вирвалося з моїх губ, але голос прозвучав далеким, приглушеним.

Віктор зупинився попереду мене. Його спина напружилася, плечі застигли. Ґабріель підняв руку, зупиняючи нас усіх.

— Магія, — прохрипів він, і його голос звучав так, наче він говорив крізь воду. — Древня... темна...

Співуча мелодія стала солодшою, м'якшою. Вона обгортала розум, як оксамит, обіцяючи спокій. Обіцяючи забуття.

Софія похитнулася. Її очі затуманилися.

— Ні, — прошепотіла вона, але її коліна підгиналися. — Ні, я не можу...

Вона впала.

Просто опустилася на кам'яні плити, наче лялька з обірваними нитками, і її очі заплющилися. Ліхтар випав з її рук, покотився по підлозі, кидаючи божевільні тіні на стіни.

— Софія! — крикнув Ґабріель і кинувся до неї, але не встиг зробити й двох кроків, як теж похитнувся.

Його могутнє тіло, що колись здавалося незламним, тепер виглядало важким, повільним. Він опустився на одне коліно, підпираючи себе рукою, що тремтіла.

— Біжи... Міа... — прохрипів він, перед тим як впасти обличчям додолу.

Співуча мелодія стала гучнішою. Солодшою. Вона лилася крізь тунель, як отруйний мед, і я відчувала, як вона тягне мене вниз, вниз, у темну безодню сну.

А потім Віктор обернувся до мене.

Його золоті очі вже затуманювалися. Він простягнув руку, ніби намагався торкнутися мене, але пальці не слухалися.

— Міа... Я...

— Ні! — це співуче в’язке пекло сповільнило все навколо . — Вікторе!

Але він уже падав. Я кинулася вперед, підхопила його, притиснула до себе, та він був занадто важким, занадто великим. Ми обоє опустилися на коліна, і я тримала його голову на своїх руках, дивлячись, як його очі закриваються.

Але його дихання уповільнювалося, ставало глибшим, рівнішим. Він… спав. Вони всі спали!

А співуча мелодія лилася далі, і тепер і я відчувала її пальці на своїй свідомості — ніжні, наполегливі, безжальні.

Спи, дитино. Спи і все закінчиться. Не буде більше болю. Не буде страху.

Запаморочення накотило хвилею. Світло ліхтаря розмивалося, танцювало. Підлога під колінами здавалась м'якою, наче пухом. Так легко було б просто... відпустити. Лягти поруч з Віктором. Закрити очі.

Але щось первісне, дике в мені не дозволяло піддатись цим чарам.

Місячне Серце не спало.

Воно билося в моїх грудях, гаряче і люте, відштовхуючи співучу магію, наче щит відштовхує стріли. Кожна нота, що намагалася проникнути в мій розум, розбивалася об цей внутрішній вогонь.

Я залишалася при свідомості.

Єдина з усіх, хто зараз лежав просто на вологому камінні печери і спав з таким спокійним обличчям, наче їх сон був — в колисці під материн спів.

Страх пронизав холодом, гострішим за будь-яке лезо. Віктор лежав у моїх руках, беззахисний. Ґабріель і Софія — нерухомі на холодному камінні. Якщо зараз прийде той, хто співав... якщо прийде Суд...

Вони всі помруть.

А я буду стояти і дивитися.

— Ні, — вимовила я вголос, і мій голос відлунював від стін, заглушаючи мелодію на мить. — Я не дозволю.

Я обережно поклала голову Віктора на підлогу, поцілувала його лоб — швидко, відчайдушно — і підвелася.

Співуча мелодія наближалася. Тепер я чула кроки — легкі, ритмічні, наче танець. Клацання чогось металевого об камінь. І запах.

Кров і троянди.

З темряви правого тунелю з'явилася жіноча постать.

Вона рухалася наче не йшла, а пливла — кожен крок був частиною танцю. Довга чорна сукня обтягувала її струнке тіло, червоне мереживо оздоблення колихалися з кожним рухом, наче язики полум'я навколо неї. Волосся — настільки темне, що здавалося синім при світлі ліхтаря — було зібране у високу зачіску, всипану срібними голками, що блищали, як зірки.

Але найстрашнішими були очі: чорні, порожні, мертві очі, що дивилися на мене без жодної емоції, жодної іскри життя.

Ізабель Де Лунар. Темна Вдова — я зрозуміла відразу, що це вона. Не знала тільки одного — як вона так швидко знайшла нас.

Вона зупинилася в десяти кроках від мене, і її співуча мелодія стихла, залишивши після себе лише важку тишу.

— Місячне Серце, — промовила вона, і її голос був таким же порожнім, як очі. — Нарешті. Суд шукав тебе.

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні до крові.

— Не підходь, — вимовила я, і мій голос тремтів, але не від страху. Від люті. — Або я...

— Що? — Ізабель нахилила голову, наче дивний велетенський птах. — Ти щойно пробудилася, дитино. Ти навіть не знаєш, що таке справжня сила. — Її рука піднялася, і з воланів сукні в ній з'явилися кастаньєти — дерев'яні, всипані темними плямами. Кров'ю. — Але я навчу тебе. Перед смертю.

Вона клацнула кастаньєтами — і мелодія полилася, але тепер швидша, гостріша.

І її сила змусила мене танцювати.

Тіло рухалося саме, без мого дозволу — хитке, неслухняне, воно кружляло наче маріонетка на нитках. Звір усередині мене стогнав, намагаючись прорватися, намагаючись перетворитися, але співуча магія обвивалася навколо нього, тримала, тисла.