Розділ 9: Місячні сни

Віктор

«Луна Роха» ховалась у старому кварталі Маямі, між занедбаними складами і барами для туристів. Потріскана фасадна цегла, неонова вивіска з півмісяцем, що відблискувала червоним, і важкі металеві двері без вікон. Зовні — звичайний нічний клуб. Усередині — притулок для тих, хто не бажав підкорятись Кривавому Суду — останній оплот для перевертнів-ренегатів.

Саме сюди ми з Мією вирішили йти, коли наш шлях до відступу — корабель — знищили служаки Суду. Тут можна було отямитись від виснажливого бою, загоїти рани і вирішити, що робити далі.

Я ледь тримався на ногах, коли ми дісталися до чорного ходу клубу. Постукав у двері особливим ритмом — три рази, пауза, два рази. Сива жінка зі стомленими уважними очима відчинила, вдихнула повітря. А потім її обличчя здивовано витягнулось.

— Рей-вен? Невже це ти? — запитала протяжно розділяючи склади мого імені.

— Як бачиш, — відповів їй. Стояти було важко. Хоч тіла перевертнів й відновлювались в десятки разів швидше людських, рани від срібла, навіть дрібні, затягувались довго і боліли сильніше звичайних.

Вона пропустила нас і закрила двері на важкий замок.

— Проведу вас непомітно. — пояснила жінка, ведучи нас темним глухим коридором. — Ви надто виснажені, щоб відповідати на питання.

Кімната на другому поверсі пахла тютюном і морем. Світло ранку з вулиці прорізало темряву кімнати крізь жалюзі. Міа змочила рушник у малесенькій ванній кімнаті — і її руки дрібно тремтіли.

— Зніми сорочку, — тихо сказала.

Я скривився, стягуючи залишки закривавленої тканини. Рани від срібла пекли. Та схоже лякали Мію не вони, а подряпини від її кігтів, які вже майже зникли, але Міа дивилася на них так, ніби бачила щось жахливе.

— Це не твоя провина, — глухо сказав.

— Я могла вбити тебе, — її голос зламався. — Я хотіла…

— Але не вбила. — Схопив її зап'ястя, змусив подивитися на мене. — Ти не розрахувала свою силу, от і все. Молоді перевертні набагато слабкіші за тебе, і все одно вони вчаться контролювати свою силу і координації місяцями. А Місячне Серце в рази могутніше. Не дивно, що тобі важко керувати твоїм новим тілом, але це тільки до першої повної трансформації.

— Першої повної? — в очах Міа блиснув жах. — А то була…

— Часткова. Звір в тобі почав прокидатись, але не прокинувся повністю. Але… вибач, Міа, мені треба трохи відпочити… — говорити ставало все важче. Тіло прагнуло відпочинку, і відновлення витрачених сил.

Вона винувато опустила очі. Присіла край ліжка, обережно промокнула рани. Її дотик був ніжнім і дуже обережним.

***

Міа

Щойно я обробила рани Віктора, ледь не втрачаючи свідомість від надто сильного запаху крові, ми провалилися в сон разом. Денне світло крізь жалюзі здавалося надто яскравим, але повіки були свинцеві, і страшна втома взяла своє.

Мені здалося, що я спала вічність, та прокинулась від пекучого болю всередині.

За вікном вже була ніч. Ми проспали весь ранок і день. Серп місяця зазирав у щілину між старими запиленими жалюзі.

Віктор спав, його груди ритмічно здіймалися. А в мені щось рвалося назовні — голодне, дике, нестримне.

Ні. Не зараз. Будь ласка...

Але тіло не слухало. Кістки тріщали, шкіра горіла. Срібні полиски бігали під шкірою, як маленькі блискавки. Я стиснула зуби, намагаючись не кричати, щоб не розбудити його.

Коли стало зовсім нестерпно, ноги самі понесли мене до дверей. Світ знову змінився — гострий, надто яскравий, через край переповнений запахами та звуками. Наче в важкому напівсні спустилася сходами, пальці-кігті дряпали перила.

— Гей, стій! — охоронець у формі з емблемою клубу перегородив шлях біля виходу. Високий, мускулистий, з татуюванням на шиї. — Куди це ти?

Я спробувала відповісти, але з горла вирвалося тільки гарчання.

Він насторожився, зробив крок до мене.

— Заспокойся. Не можна виходити в такому стані...

Торкнувся мого плеча — і дотик породив справжній вибух некерованої люті. Я відштовхнула його інстинктивно. Він відлетів, вдарився об стіну з тріском, сповз на підлогу.

Застигла, дивлячись на свої руки. На нього.

А потім запах вдарив мені в ніздрі — гаряча, свіжа кров. Його кров. Металева, солона, жива. Голова закрутилася, рот наповнився слиною. Звір усередині заревів від задоволення, вимагав більше.

Крадучись, я підійшла ближче. Він застогнав, тримався за плече, звідки сочилася кров. Моя провина, знову моя провина.

Але запах... Оох, той запах...

Нахилилася. Язик мимоволі лизнув губи, ікла подовшали, гострі й готові. Всередині щось шепотіло: Скуштуй. Один раз...

— Ні, — прошепотіла сама собі, відсмикнувшись, як від вогню. — Ні, ні, ні...

Що я за монстр?

***

Віктор

Я знайшов її за запахом крові — не тієї, що вона пролила, а тієї, що текла з її очей.

Рани від срібла все ще пульсували тілі, кожен крок відгукувався глухим болем, але я ігнорував його. Енергетичний зв'язок між нами вів мене через нічне Маямі, як нитка Аріадни. Вона була на даху Фрідом-Тауер — сорок поверхів над містом, на самому краю.

Вітер на такій висоті був холодний, незважаючи на червневу спеку внизу. Він свистів між металевими конструкціями, приносячи запахи міста — вихлопні гази, їжа з ресторанів, океану на сході. Але найсильніше я відчував її запах — зараз вона пахла страхом, розпаччю і чимось моторошним... прийняттям смерті.

Міа стояла на самому краю, де закінчувався бетон і починалася чотирьохсотфутова прірва. Місяць висів за її спиною, величезним серпом, роблячи її силует чорним на фоні срібного світла. Вона все ще була в стані напівтрансформації — людський але неприродно випрямлений силует, силует, вкрита сріблястим хутром, яке тремтіло на вітрі.

З її очей текли криваві сльози. Я бачив це раніше, у Катерини, за тиждень до її смерті. Прокляття Місячного Серця — коли сила стає занадто великою для людського тіла, воно починає руйнуватися зсередини.