Розділ 14. Світло і тінь нового світу

Міа

Піся моєї зустрічі з Радою, фортеця Суду більше не руйнувалася. Вона застигла в стані напівруйнації — частина стін обвалена, частина стоїть, наче саме пошкодження стало її новою формою. Ґабріель казав, що це символічно — старий порядок розбитий, але не знищений повністю, основа залишається, але будується щось нове.

Я сиділа в залі Басейну — тепер він був моїм — і дивилася на білу рідину, що пульсувала тихим світлом. Вона більше не була кров'ю і не була в заглибленні. Басейн розлився, покрив підлогу тонким шаром, що світився, як місячна доріжка на воді. Я могла ходити по ній, і під моїми ногами відбивалося небо, якого тут ніколи не було.

Сила росла щогодини. Я відчувала її — величезну, древню, що розширювалася всередині мене, як Всесвіт після Великого Вибуху. Сотні душ шепотіли одночасно, ділилися спогадами, знаннями, емоціями. Я знала тепер мови, яких ніколи не вчила, бачила місця, де ніколи не була, пам'ятала смерті, які не переживала.

Але серед усієї цієї сили, знань і могутності було одне відчуття, яке заглушало все інше — порожнеча.

Віктор — його ім'я відлунювало в моїй душі — не в сотнях душ, що жили в мені, а в моїй власній, маленькій, людській частині, що все ще існувала десь глибоко серед інших.

Я знала, що він живий. Відчувала наш зв'язок — слабкий, далекий, але існуючий. Він дихав десь там, за межами відомого мені світу. Його серце билося, але він не приходив.

Коли я залишалась сама, сльози текли по моїх щоках і падали в рідину під ногами, що розходилась колами. Кожна сльоза несла частинку мого горя, і душі відгукувалися на нього, ділилися своїм власним болем втрати.

Тисяча історій про розлуку. Тисяча способів втратити кохану людину.

Я бачила їх усі і це робило мій власний біль нестерпнішим, бо тепер я знала — це не закінчиться, а біль втрати не слабшає. Він просто стає частиною тебе, як шрам на серці.

— Міа.

Голос Ґабріеля був м'яким, обережним. Він увійшов до залу безшумно — старий воїн, що навчився ходити так, щоб не турбувати. 

Він також втратив кохану жінку, може, саме тому ми розуміли одне одного без слів.

— Ти знову плачеш, — сказав він, підходячи ближче. Він не боявся ступати по світлій рідині — за десять днів звик до дивовижності нового світу.

— Не можу зупинитися, — прошепотіла я, і мій голос був хором, але тихим, майже людським. — Відчуваю його. Він десь там, живий. Але не приходить. Чому він не приходить, Ґабріелю?

Старий присів навпроти мене — не на коліна, як інші, а просто сів, як рівний з рівним. Це була одна з речей, за які я його любила — він бачив у мені не лише божество. Він бачив дівчину, яка втратила всіх, кого любила за одну ніч.

— Щось його не відпускає, — відповів Ґабріель просто. 

Біль пронизав мене — гострий, фізичний, наче ніж у груди.

— Але я тут! — голос зірвався на крик, тисячі голосів злилися в один відчайдушний зойк. — Я все ще тут, Ґабріелю! Всередині цього... цього... — я вказала на своє тіло, що світилося білим, — я все ще Міа! Все ще дівчина, що танцювала танго! Все ще та, що закохалася в нього! І я… не можу тримати свою силу під контролем без нього.

Ґабріель простягнув руку, торкнувся моєї — обережно, ніжно. Його долоня була теплою, живою, людською.

— Я знаю, — прошепотів він. — І він теж знає. Просто... Всім нам потрібен час, щоб прийняти те, що світ змінився назавжди. А потім ми обов'язково знайдемо його. 

Він відвів погляд, дивлячись на білу рідину під ногами:

— Софія... Остання річ, яку вона мені сказала перед смертю... вона сказала, що любить мене. Після століття мовчання, після десятиліть, коли ми не говорили про почуття... остання річ. — Його голос зламався. — І я не встиг відповісти. Вона померла, не почувши, що я теж люблю її. Завжди любив.

Ми сиділи в тиші, двоє істот, що втратили найдорожче, і ділилися горем, що не мало слів.

— Вона знала, — нарешті сказала я тихо. — Душі всередині мене пам'ятають її. Вони показують мені спогади. 

Він кивнув.

За нашими спинами відчинилися двері, і увійшла Ізабель — Темна Вдова, що більше не була темною. За десять днів щось змінилося в ній. Очі, що десятиліттями були порожніми, тепер горіли життям. Посмішка, що завжди була холодною, стала теплою.

Вона носила інший одяг — не чорну сукню з червоним мереживом, а просту білу блузку та темну спідницю. Волосся розпущене, без срібних голок-зброї. Вона виглядала... звичайною, людяною і красивою.

— Міа, — сказала вона, і в її голосі було щось, що змусило мене підвестися. — Мені потрібна твоя допомога.

Я витерла сльози, намагаючись зібратися:

— Звісно. Що завгодно.

Ізабель підійшла ближче, і я побачила, що її руки тремтять:

— Моя дочка. Я розумію, що зараз не найкращий час… Але Суд забрав її у мене, сказавши, що вона померла. Тепер, єдиний, хто знав де вона — Морено, — мертвий. — Вона дивилася мені в очі, і в її погляді було стільки відчайдушної надії, що серце стислося. — Ти... ти маєш тисячі душ усередині. Ти бачиш спогади. Може, серед них... може, хтось знає, що сталося з нею?