Розділ 12. Рада і божество

Графиня Елізабет фон Крауз

Фортеця Суду руйнувалася — не поступово — вона розпадалася на очах, наче тисячоліття існування раптом зважилися занадто важкими для древніх стін. Камені тріскалися, падали з висоти, розбиваючись об землю з гуркотом, що лунав у нічній тиші Мадрида. Магічні руни на стінах спалахували яскраво, потім згасали одна за одною, наче згасають свічки на вітрі.

Одинадцять вовків підбігли до головного входу саме тоді, коли частина даху обвалилася, заблокувавши головні ворота горою уламків.

Графиня трансформувалася першою — з білої вовчиці назад у жінку, оголену, але це не мало значення в хаосі, що розгортався навколо. Інші синхронно діяли за її прикладом, повертаючись до людської форми. Одинадцять оголених постатей серед руїн, кожна випромінювала давню силу.

З тіней вибігли служники — перевертні в людських формах в чорних накидках, з символом Суду на грудях. Їхні обличчя були сповнені жаху та розгубленості. Коли вони побачили раду, впали на коліна так швидко, що деякі не встигли загальмувати і просто впали обличчям у пил.

— Старійшини! — закричав один з них, молодий чоловік з обличчям, обпаленим сльозами. — Старійшини, прийшли! 

Інші служники вже бігли з плащами — довгими, чорними, оздобленими срібною вишивкою. Вони загортали членів ради з благоговінням та трепетом. Не дивно. Раніше вони ніколи ще не бачили всіх членів Ради поруч. 

— Великий Інквізитор... — почав інший служник, старший, з сивиною на скронях. — Він... він...

— Де він? — різко запитала графиня фон Крауз, застібаючи плащ на горлі. Тканина була теплою, приємною після холоду трансформації. — Де Морено?

Служник тремтів, його очі блукали, не знаходячи фокусу:

— Басейн... Він у Басейні... 

Шейх Рашид схопив його за плечі, струснув:

— Говори чітко, хлопче! Що сталося?

— Місячне Серце... Вони впали в Басейн... І тепер... — голос служника зламався. — Тепер там щось… сталося… — служник так і не міг пояснити, що бачив. 

Графиня обмінялась красномовним поглядом з Патріархом Іваном. Старий кивнув — повільно, підтверджуючи найгірші страхи.

— Ведіть нас туди, — наказала вона. — Негайно.

Служники підвелися, все ще тремтячи, і повели раду крізь руїни фортеці. Коридори, що стояли тисячу років, тепер тріщали по швах. Стеля осипалася дрібною крихтою. З тріщин у стінах виривалося дивне світло — не червоне, як зазвичай від магії Суду, а біле, холодне.

Вони йшли швидко, майже бігли. За ними намагались встигнути служники, що ще мить тому втікали з фортеці,що руйналась, а тепер повертались назад. Деякі плакали, інші заціпеніло мовчали, й усі були налякані.

Сходи вели вниз — довгі, круті. Графиня рахувала кроки — дев'ятсот, тисяча, тисяча сто. Вони спускалися в саме серце фортеці.

І з кожним кроком світло ставало яскравішим. Біле, пульсуюче, що виходило знизу, наче там було не підземелля, а вхід у інший світ.

Нарешті сходи закінчилися і зал Басейну розкинувся перед ними — величезний, зі стелею, що губилася в темряві. Але тепер він був іншим. Колони, що підтримували склепіння, світилися зсередини. Руни на стінах пульсували так яскраво, що боліло дивитися. А повітря...

Повітря було живим. Воно вібрувало, гуло, співало на частоті, яку можна було відчути кістками, але не почути вухами.

А в центрі залу — Басейн.

Червона рідина Живої Крові більше не була червоною. Вона світилася білим — чистим, сліпучим білим, що випромінювало таку силу, що графиня мусила заплющити очі на мить.

Біля Басейну стояла вона — Міа Вега — Місячне Серце.

Але не людина і не перевертень. Те, що вона тепер була чимось значно більшим, відчули всі члени Ради.

Графиня фон Крауз зробила крок ближче, не в силах відвести погляд. Вона бачила тисячі пар очей за своє довге життя — людських, звіриних, демонічних. Але такого ніколи не бачила.

В очах Міа не було зіниці. На її місці були сотні вогників. Маленькі крапки темряви в золотому сяйві.

Душі, — усвідомила графиня з жахом. — Це душі. Всі душі, що були ув'язнені в сферах, всі, кого Суд та Морено вбили за тисячу років. Вони всі в ній.

Міа повільно опустила голову, дивлячись на раду. І коли її погляд зупинився на графині, Елізабет відчула, як тисячі пар очей дивляться на неї одночасно: оцінюють, зважують, судять.

— Боже милостивий, — прошепотів отець Антоніо, падаючи на коліна. Його хрест світився так яскраво, що шкіра на грудях почала диміти, але він, здавалося, не відчував болю. — Що ми створили? Що Морено створив?

— Де Морено? — шейх Рашид зробив крок вперед, його голос тремтів. — Де Великий Інквізитор?

Міа не відповідала. Просто дивилася тисячами очей, і в цьому погляді було щось, що змушувало навіть найдавніших членів ради відчувати себе дітьми перед дорослими.

Патріарх Іван підійшов ближче — повільно, обережно, як наближаються до дикого звіра:

— Дитино, — його голос був м'яким, майже ніжним. — Ти чуєш мене? Ти все ще там, всередині?

Тиша.

Потім Міа посміхнулася. І ця посмішка була найстрашнішою річчю, яку бачила графиня — не тому, що була жорстокою, а тому що була абсолютно чужою. Наче щось носило обличчя дівчини, але не було нею.

— Я тут, — голос Міа відлунював у залі, але він звучав як хор — тисячі голосів, що говорили синхронно: чоловічі, жіночі, дитячі. Всі разом. — Ми всі тут. Я — вмістилище. Я — Басейн. Я — все, що залишилося після Морено.

— Морено мертвий? — княгиня Орлова зробила крок вперед, її діаманти світилися тьмяно в білому сяйві.

Міа нахилила голову — дивний, механічний рух:

— Морено намагався стати богом, але забув, що боги мають любити творіння. Він любив лише спогади. — Вона підняла руку, і в долоні з'явилося щось — медальйон, почорнілий, з попелом всередині. — Він тримав її навіть у смерті. Навіть коли душі розривали його на частини, тримав і шепотів її ім'я.