Розділ 8. Старі друзі

Літак летів крізь ніч на висоті тридцять п'ять тисяч футів, але графиня Елізабет фон Крауз відчувала кожну милю, що наближала їх до Мадрида. Повітря в салоні було важким — не від тиску, а від напруги. Одинадцять найдавніших істот у світі сиділи в м'яких шкіряних кріслах. Всі були напружені — в останні десятиліття вони взагалі не покидали свої домівки, однак ситуація зараз вимагала дій.

Графиня дивилася у вікно на хмари внизу — білі, пухнасті, невинні при місячному світлі. Оманливий спокій перед бурею.

— За скільки ми приземлимося? — запитав шейх Рашид, його пальці все ще барабанили по підлокітнику. Нервова звичка, що дратувала графиню вже два століття їхнього знайомства.

— Двадцять хвилин, — відповів пілот через інтерком. Його голос був спокійним, професійним. Він не знав, кого везе і це було дуже добре для нього.

Патріарх Іван раптом відкрив очі — різко, наче прокинувшись від кошмару:

— Щось не так, — прохрипів він.

— Що ти маєш на увазі? — леді Мейв нахилилася вперед, її зелена сукня зашелестіла.

Старий не відповів. Просто дивився у вікно своїми білими очима, наче бачив щось за межами звичайного зору.

І тоді літак штовхнуло. Це було не легке тремтіння турбулентності, а справжній удар — наче велетенська рука вдарила по фюзеляжу збоку. Літак накренився на тридцять градусів, речі полетіли з полиць, крики пілотів пролунали з кабіни.

— Всі пристебнутися! — голос капітана втратив спокій. — Ми входимо в зону нестабільності!

Графиня вчепилася в підлокітники. Навколо неї інші члени ради робили те саме — навіть древні перевертні відчували страх, коли земля була за тридцять тисяч футів під ними, а між ними і смертю була лише тонка металева оболонка.

Літак кинуло знову — вниз, різко, наче провалюючись у яму. Лампочки миготіли, кисневі маски випали зі своїх відсіків та теліпались тепер на гумових трубках.

— Це не природа! — закричав барон фон Штайн, його сталева рука залишила вм'ятину в підлокітнику. — Це магія! Хтось атакує нас!

Княгиня Орлова закрила очі, її губи рухалися, промовляючи захисні заклинання. Діаманти на її шиї спалахнули блакитним світлом — давня магія її роду пробуджувалась.

Але це не допомагало. Літак продовжувало кидати, наче іграшку в руках дитини.

Отець Антоніо схопив свій хрест, і той спалахнув сріблястим вогнем:

— Господи, захисти своїх слуг! — його голос прорізав хаос. — Силою крові та вогню, силою святої реліквії...

Хрест засяяв яскравіше, і раптом турбулентність припинилася. Так само різко, як почалася. Літак вирівнявся, мотори загули рівно, лампи перестали миготіти.

Тиша.