Розділ 8. Старі друзі

Літак летів крізь ніч на висоті тридцять п'ять тисяч футів, але графиня Елізабет фон Крауз відчувала кожну милю, що наближала їх до Мадрида. Повітря в салоні було важким — не від тиску, а від напруги. Одинадцять найдавніших істот у світі сиділи в м'яких шкіряних кріслах. Всі були напружені — в останні десятиліття вони взагалі не покидали свої домівки, однак ситуація зараз вимагала дій. 

Графиня дивилася у вікно на хмари внизу — білі, пухнасті, невинні при місячному світлі. Оманливий спокій перед бурею.

— За скільки ми приземлимося? — запитав шейх Рашид, його пальці все ще барабанили по підлокітнику. Нервова звичка, що дратувала графиню вже два століття їхнього знайомства.

— Двадцять хвилин, — відповів пілот через інтерком. Його голос був спокійним, професійним. Він не знав, кого везе і це було дуже добре для нього.

Патріарх Іван раптом відкрив очі — різко, наче прокинувшись від кошмару:

— Щось не так, — прохрипів він. 

— Що ти маєш на увазі? — леді Мейв нахилилася вперед, її зелена сукня зашелестіла.

Старий не відповів. Просто дивився у вікно своїми білими очима, наче бачив щось за межами звичайного зору.

І тоді літак штовхнуло. Це було не легке тремтіння турбулентності, а справжній удар — наче велетенська рука вдарила по фюзеляжу збоку. Літак накренився на тридцять градусів, речі полетіли з полиць, крики пілотів пролунали з кабіни.

— Всі пристебнутися! — голос капітана втратив спокій. — Ми входимо в зону нестабільності!

Графиня вчепилася в підлокітники. Навколо неї інші члени ради робили те саме — навіть древні перевертні відчували страх, коли земля була за тридцять тисяч футів під ними, а між ними і смертю була лише тонка металева оболонка.

Літак кинуло знову — вниз, різко, наче провалюючись у яму. Лампочки миготіли, кисневі маски випали зі своїх відсіків та теліпались тепер на гумових трубках.

— Це не природа! — закричав барон фон Штайн, його сталева рука залишила вм'ятину в підлокітнику. — Це магія! Хтось атакує нас!

Княгиня Орлова закрила очі, її губи рухалися, промовляючи захисні заклинання. Діаманти на її шиї спалахнули блакитним світлом — давня магія її роду пробуджувалась.

Але це не допомагало. Літак продовжувало кидати, наче іграшку в руках дитини.

Отець Антоніо схопив свій хрест, і той спалахнув сріблястим вогнем:

— Господи, захисти своїх слуг! — його голос прорізав хаос. — Силою крові та вогню, силою святої реліквії...

Хрест засяяв яскравіше, і раптом турбулентність припинилася. Так само різко, як почалася. Літак вирівнявся, мотори загули рівно, лампи перестали миготіти.

Тиша.

Важке дихання одинадцяти древніх істот наповнило салон. Графиня повільно розтиснула пальці, дивлячись на свої долоні.

— Попередження, — прошепотіла мадам Сорайя, її шалі розпалися навколо, відкриваючи обличчя, зморшкуване більше, ніж вона зазвичай показувала. — Хтось послав нам попередження.

— Хтось хто не хоче, щоб ми дісталися Мадрида, — додав синьйор Вольпе, його жовті очі блищали в напівтемряві салону.

Літак почав зниження. Крізь вікна вони бачили вогні Мадрида — мільйони вогнів, що простягалися до обрію. Перед ними лежало красиве, давнє місто, під вулицями якого ховалася фортеця, де їхній голова планував стати богом.

— Готуйтеся, — сказала графиня фон Крауз, її голос знову став твердим, холодним. — Якщо Морено послав нам попередження, він знає, що ми прибуваємо. А це означає...

Вона не закінчила, але всі зрозуміли: це означає, що він чекає.

***

Приватний аеропорт на околиці Мадрида. 00:13

Літак приземлився м'яко, попри все, що сталося в повітрі. Колеса торкнулися злітної смуги з ледь чутним шурхотом, мотори загули, уповільнюючись.

Графиня першою підвелася, розправляючи складки сукні. Інші послідували за її прикладом — одинадцять постатей у темних одягах, кожна випромінювала силу, що накопичувалася століттями.

Трап опустився з механічним гуркотом.

— Дозвольте мені вийти першим, — сказав шейх Рашид, його рука лягла на рукоять кинджала. — Якщо це пастка...

— Це пастка, — перервав його Патріарх Іван. — Я відчуваю.

Графиня вийшла на трап, і холодне нічне повітря Мадрида вдарило в обличчя. Запах міста — автомобільні вихлопи, смажена їжа, квіти з нічних садів — і щось дике, первісне.

Запах вовків.

Вовки оточували нічний аеропорт, вже не ховаючись від людських очей. 

Десятки постатей стояли за огорожею, на дахах ангарів, уздовж злітної смуги. У місячному світлі графиня бачила їх — перевертні в людській формі, але з очима, що світилися золотом. Одягнені в чорне, озброєні срібними клинками.

А між ними — люди. Звичайні люди, але з божевільним вогнем у поглядах. Фанатики Морено, що вірили в нього як у месію. Звісно, Морено знав, що навіть дві такі армії не зупинять Раду. Одна затримати, доки він здійснить ритуал — могли, що йому й було потрібно.