Розділ 7. Серце Місяця

Міа

Перше, що я зрозуміла — я завершила перетворення. Не з Віктором, не через Танець Єднання, а сама, з тисячами душ у басейні Живої Крові, в серці ворожої фортеці.

І щось казало мені, що це тільки початок. Бо тепер я була не просто Місячним Серцем.

Я пливла не у воді, не в Живій Крові, а в чомусь набагато дивнішому. Океан світла розтягався в усіх напрямках — не вгору чи вниз, бо тут не існувало таких понять. Просто всюди, нескінченно, вічно.

Світлові сфери оточували мене тисячами, мільйонами, може більше, ніж я могла порахувати. Кожна пульсувала власним ритмом, світилася унікальним відтінком — срібним, золотим, блідо-блакитним, іноді майже прозорим. Вони рухалися навколо мене, повільно обертаючись, наче планети навколо сонця, і я знала — інстинктивно, без пояснення — що кожна була душею.

Душею перевертня.

Над усім цим — якщо "над" мало тут сенс — висів Місяць. Але не маленький, віддалений диск, який я бачила з Землі. Це був величезний, домінуючий, абсолютний Місяць, що займав половину неба. Він пульсував, як живе серце, і з кожним ударом хвилі світла прокочувалися океаном душ, змушуючи їх вібрувати в унісон.

Звуки не існували тут у звичайному розумінні. Але я чула — відчувала — тисячі голосів. Шепіт. Тихий, безперервний шепіт, що створював симфонію. Деякі голоси благали, деякі плакали, інші просто називали імена, знову і знову, наче боялися забути, ким вони були.

Допоможи нам. Звільни нас. Пам'ятай нас.

Тут не було запахів у фізичному сенсі, але емоції мали свій аромат. Я відчувала тугу — холодну, гірку, як зимовий вітер. Страх — різкий, кислий, що щипав горло. Надію — солодку, теплу, рідку, наче мед на язиці.

Моє тіло мерехтіло. Одну мить я бачила руки, ноги, людську форму. Наступну — я була вовчицею, сіре хутро, кігті. Потім — ні те, ні інше, просто світло, енергія без форми.

Я не могла відчути дотик. Не було дна під ногами, не було повітря на шкірі, тільки відчуття розчинення. Наче межі мого "я" — того, що робило мене Міа Вега — стали тоншими, прозорішими. Душі навколо мене були так близько, їхні межі торкалися моїх, і я відчувала спокусу. Спокусу відпустити, стати частиною їхньої зграї, перестати бути окремою, самотньою, відповідальною.

Це було б так легко, так спокійно. Але я згадала Віктора. Спогад був гострим, болючим, реальним у цьому нереальному місці.

Я не могла відпустити себе, бо він чекав. І наче відповідаючи на мою думку, душі навколо мене почали рухатися інакше. Відступали, розчищали простір, створювали коридор у світловому океані.

А в кінці коридору з'явилася постать. Це була жінка і вона йшла до мене — хоча "йти" було дивним словом тут, де не було підлоги. Просто наближалася, і з кожним "кроком" я бачила її яскравіше.

Довге чорне волосся, що розвівалося без вітру, шкіра, що світилася білим сяйвом. Очі — сріблясті, такі знайомі, наче я дивилася в дзеркало крізь століття.

І обличчя. Боже, обличчя.

Воно було схоже на моє. Не ідентичне. Але достатньо подібне, щоб не було сумнівів. Ті самі високі вилиці, той самий вигин губ, ті самі очі, що бачили занадто багато.

Вона зупинилася переді мною. Усміхнулася — сумно, втомлено, але з теплом.

— Нарешті, — сказала вона, і голос відлунював не в повітрі, а прямо в моїй свідомості. — Моя спадкоємиця прийшла.

Я знала хто вона: впізнала з видінь, з текстів, з магії, що текла в моїх венах. Перша Танцівниця — та, що створила нашу расу і танцювала перше Місячне танго сотні років тому. Моя прапрапрабабуся. Джерело всього.