Розділ 6.1

Рев вирвався з моїх грудей — не людський крик, не звірине виття, а щось посередині.

Я кинулася до виходу з каналу. Камінь на моїй нозі кидав промені світла на стіни, вказуючи мені дорогу. Однак, на якусь мить лють звіра перекрила голос розуму і мої передні лапи вдарили по камінню. Я вдарила знову. І знову. Кігті залишали глибокі борозни на камені, іскри летіли в темряву. Лють затоплювала розум — гаряча, червона, нестримна. А потім запах живих людей і… якоїсь іншої, небезпечної істоти, став сильнішим. Вони були близько. Я чула серцебиття, відчувала тепло їхніх тіл.

Я побігла вузьким засипаним камінням зі стін каналом, лишаючи позаду рештки свого одягу і мене самої, колишньої. Рухатись тепер вдалось швидко, легко. Кожен м'яз працював ідеально. Я вперше перетворилась повністю і ще не розуміла, що відчуваю, крім загострених інстинктів, всеохоплюючого бажання волі і крові.

І саме тоді на моєму шляху з'явився він.

Морено стояв у мене на дорозі, нерухомий, як статуя. Його чорні шати зливалися з тінню, але обличчя світилося блідим світлом. У руці він тримав мішечок із темної тканини.

Я зупинилась і утробно загарчала. Кожен інстинкт кричав: накинутися, розірвати, знищити.

Але щось в його позі, в тому, як він дивився на мене тими порожніми чорними очима, змусило мене завагатися.

— Місячне Серце, — його голос був спокійним, майже ніжним. — Навіть краща, ніж я уявляв, чиста сила, досконалість форми. — Він підняв мішечок. — Але все ще недостатньо.

Я кинулася вперед.

Морено відкрив мішечок, і щось темне, як попіл, вилетіло назустріч мені.

Воно влучило в очі — дрібний порошок, що пік, як розпечене залізо. Я загарчала, захиталася, трясучи головою. Але порошок уже проникав глибше, просочувався крізь повіки, обпікав очні яблука.

— Попіл Першого мисливця, — почула я голос Морено крізь пелену болю. — Єдина річ, що може ненадовго приборкати силу Місячного Серця.

Біль у очах став нестерпним. Світ потемнів — спочатку розмився, потім став сірим, а потім... нічого. Тільки чорнота.

— Старий божевільний Теофраст відпустив тебе на волю, та не пояснив, що від Морено неможливо втекти! — глухо пояснив він, наче нерозиіній дитині. — Він ще заплатить за свою, та зараз я зайнятий тобою!

Звір в мені мовчав. Я була сліпою.

Паніка затопила розум, заглушивши навіть звіриний інстинкт. Навколо була тільки кам'яна темрява, запахи, що збивали з пантелику, і голос Морено десь поруч:

— Не бійся, Місячне Серце. Біль скоро закінчиться. Ритуал вже почався.

Щось колюче обвилось навколо моєї шиї — мотузка, сплетена з колючок та срібла. Біль вибухнув знову, і моє велике вовче тіло похитнулося.

— Спи, — прошепотів Морено, і його холодна долоня торкнулася мого лоба.

Темрява поглинула мене.