Розділ 4.1

Я простягнула руку — повільно, обережно. Мої пальці торкнулися теплого скла колби. Видіння вдарило, як лавина. Я бачила обличчя — тисячі облич, мільйони моментів. Перевертні, що кричали в катівнях, жінки, що благали за своїх дітей, чоловіки, що гинули в боях. Старі, молоді, невинні, винні — всі вони були тут, у цій рідині.

Я чула їхні крики, відчувала їхній біль і бачила, як Суд полював на них століттями, забирав їхню силу, додавав до Басейну. Жива Кров не була даром. Вона була в'язницею і геноцидом, розтягнутим на тисячоліття.

І крізь усі ці жахи я побачила одне обличчя, що повторювалося знову і знову. Віктор. Молодий Віктор, що виконував накази, старший Віктор, що сумнівався і Віктор, що плакав над тілом Роберта, Віктор, що йшов геть від Суду, залишаючи за собою попіл і кров.

А потім — Віктор, що падав з мосту в Маямі. Вода, червона від крові. Темрява. Холод.

Але в самому кінці видіння — спалах. Срібні очі, що відкривалися в глибині. Серце, що знову почало битися.

Я відірвала руку від колби, задихаючись, тремтячи. Сльози текли по моїм щокам.

— Він живий, — прошепотіла я. — Віктор живий.

Архіваріус усміхнувся — сумно, але з надією.

— Якщо живий, то прийде за тобою. Але спочатку ти маєш вижити достатньо довго, щоб він тебе знайшов.

Архіваріус підійшов до мене, витягнув з кишені маленький срібний ключ. Мої очі розширилися.

— Срібло... — прошепотіла я. — Воно спалить тебе.

— Я старий, — відповів він просто. — Біль — старий друг. — Він простягнув руку до мого зап'ястя, вставив ключ у замок першого ланцюга.

Метал клацнув, і ланцюг впав на підлогу. Полегшення було миттєвим — срібло більше не торкалося мо­єї шкіри, не випалювало плоть. Я втягнула повітря, відчуваючи, як сила — слабка, але жива — починає повертатися, а страшні рани просто на очах почали затягуватись.

Теофраст зняв інші ланцюги — один за одним, і кожного разу сичав від болю, коли срібло пекло його пальці. Коли останній ланцюг впав, він відступив, дивлячись на свої руки. Долоні були вкриті опіками, шкіра почорніла.

— Чому? — запитала я, розтираючи зап'ястя, де рани повільно починали загоюватися. — Чому ти робиш це? Морено вб'є тебе.

Він засміявся — тихо, без радості.

— Морено не може вбити мене. Я вже мертвий. Тисячу років мертвий. Просто моє тіло ще не знає про це.

Він підійшов до стіни, натиснув на один із каменів. Частина стіни відсунулася з тихим скреготом, відкриваючи темний прохід.

— Таємний хід, — пояснив він. — Каналізація старого міста. Йди на схід. Тримайся правої стіни. Через три милі буде вихід — люк під старим акведуком. Він виведе тебе за межі міста.

Я дивилася на прохід, потім на Теофраста.

— Ти не йдеш зі мною.

— Ні, — він похитав головою. — Моє місце тут. Хтось має затримати їх, коли вони виявлять твою втечу і знищити лабораторію, щоб вони більше не могли провести жодного ритуалу і експерименту.

Він підійшов до одного зі столів, взяв колбу з дивною зеленуватою рідиною.

— Алхімічний вогонь, — пояснив він. — Одна крапля — і все це, — він обвів рукою лабораторію, — спалахне. Жива Кров загориться. Вони втратять половину свого запасу.

Розуміння дійшло до мене.

— Ти… залишишся в своїй лабораторії?

— Так, — він усміхнувся — спокійно, смиренно. — Я чекав цього моменту сотні років. Для мене це можливість спокутувати і зупинити жахи, яким я був свідком.

Він простягнув мені щось — маленький згорток, загорнутий у шкіру.

— Візьми. Це карта підземель. І ще щось.

Я розгорнула шкіру. Всередині була карта, дійсно, намальована чорнилом на пергаменті. А ще — маленький кришталь, що світився слабким сріблястим світлом.

— Осколок Місячного Каменя, — пояснив архіваріус. — Він зберігає частину сили Першої Танцівниці. Невелику, але достатню, щоб ти могла викликати звіра, навіть виснажена. Використай його, коли справді буде потрібно.

Я стиснула кришталь у долоні, відчуваючи тепло, що розтікалося по руці.

— Дякую, — прошепотіла я, і слово здавалося таким недостатнім для того, що він зробив.

Архіваріус торкнувся мого плеча — коротко, по-батьківськи.

— Біжи, дитя Місяця. Біжи і знайди свого Вовка. Разом ви зможете зробити те, що я не зміг і звільнити нас усіх. А ще — пам'ятай, коли почнеться твоя перша справжня трансформація — не протився їй, дай волю своєму звіру і нехай він поведе тебе.

Раптом з коридору долетів звук — крики, топіт ніг.

— Біжи! — прохрипів архіваріус, штовхаючи мене до таємного проходу. — ЗАРАЗ!

Я кинулася в темряву. За спиною почула крик архіваріуса — високий, торжественний:

— За Першу Танцівницю!

Потім — вибух і світло, таке яскраве, що я відчула його навіть крізь кам'яні стіни. Хвиля жару прокотилася тунелем, штовхнула мене вперед. Я впала, прикривши голову руками.

А коли обернулася, вхід до лабораторії був заповнений вогнем. Зеленим, неприродним вогнем, що пожирав все на своєму шляху. Крізь рев полум'я я чула крики — архіваріуса, охоронців, дикий шум потоків магії, що вивільнялась.

Жива Кров горіла. І разом із нею — тисячолітні гріхи Суду.