Розділ 3.3

Міа

Вони прийшли за мною майже відразу. Я не змогла заснути — сон був неможливий з болем, що пульсував у кожній клітині, де срібло торкалося шкіри. Я сиділа в кутку камери, спиною до холодної стіни, дивлячись на символ півмісяця на дні тарілки. Хтось тут був на моєму боці. Хтось чекав свого часу.

Але часу не було. До ритуалу залишалось менше години.

Ключ заскреготів у замку, і ґрати розчинилися з протяжним зойком металу об метал. Два охоронці — ті самі, що супроводжували мене до Морено — увійшли в камеру. Їхні обличчя були беземоційними масками, але я бачила напругу в їхніх плечах, у тому, як вони тримали срібні списи напоготові.

Вони боялися мене, навіть зв'язану, навіть виснажену — вони боялися.

— Час підготовки, — сказав чоловік, і його голос відлунював у вузькому просторі. — Голова Суду наказав привести вас до лабораторії.

Лабораторії. Слово повисло в повітрі, важке й зловісне. Я не знала, що воно означало, але інстинкт кричав про небезпеку.

Вони підняли мене за ланцюги — різко, без церемоній. Біль вибухнув у зап'ястях, і я не змогла стримати крик. Срібло впивалося глибше, рани наповнили повітря гострим запахом. Мої ноги ледь трималися, коліна підкошувалися, але вони волокли мене вперед, не звертаючи уваги на те, що я спотикалася кожні два кроки.

Ми йшли коридорами, що ставали все вужчими, все темнішими. Факелів було менше тут, і повітря холоднішало, важчало і наповнювалось запахом вогкості та чогось ще — хімічного, гострого, що різало ніздрі. Я чула звуки попереду — булькання рідини, скрегіт механізмів, тихе, монотонне гудіння, що вібрувало в кістках.

Ми спустилися ще одними сходами а потім вийшли в лабораторію і я завмерла на порозі, не вірячи своїм очам. Кімната була величезна — може п'ятдесят футів у довжину, з низькою стелею, підтримуваною масивними кам'яними колонами. Але найжахливішим було те, що заповнювало простір.

У сотні скляних колб різних розмірів, з'єднаних трубками, що утворювали складну мережу, зблискувала рідина. Червона, густа, вона пульсувала слабким світлом — Жива Кров. Десятки літрів Живої Крові, що текла по трубках, бурлила в колбах, крапала в великі ємності біля стін.

Запах був нестерпним — металевий, гострий, солодкуватий. Кров і хімікати, смерть і магія. Мій шлунок скрутило, і я відчула, як підступає нудота.

— Прекрасно, чи не так? — голос пролунав з глибини лабораторії. Тихий, скрипучий.

Зі тіней вийшла постать. Старий чоловік, такий худий, що здавався скелетом, обтягнутим шкірою. Довге біле волосся падало на плечі нерівними пасмами. Обличчя було зморшкуватим, наче старий пергамент, але очі палали гарячково, наче він бачив те, що недоступне іншим.

— Жива Кров Місяця, — прошепотів він, простягаючи тремтячі руки до найближчої колби. — Серця древніх перевертнів... Століття збирали... Століття зберігали...

А потім він повернувся до мене, і в його погляді спалахнули жаль і рішучість водночас.

— Місячне Серце... — прошепотів він. — Не повинно бути в клітці.

Охоронці штовхнули мене вглиб лабораторії, прикували ланцюги до залізного кільця, вбитого в підлогу біля центрального столу. Стіл був покритий інструментами — скальпелі, голки, якісь дивні пристрої з мідних трубок і скляних циліндрів. Усе було вкрите плямами — старими, коричневими плямами, що могли бути тільки кров'ю.

Дивний чоловік підійшов ближче, розглядаючи мене з цікавістю вченого, що вивчає рідкісний зразок. Він обійшов навколо, бурмочучи щось незрозуміле, час від часу простягаючи руку, щоб торкнутися моєї шкіри, моїх ран від срібла.

— Ідеальна, — пробурмотів він. — Кров чиста... Сила древня... Так, так, вона готова...

Я відсмикнула руку, коли він спробував торкнутися мого зап'ястя.

— Не смій, — прошипіла я, і голос вийшов хрипким, але загрозливим.

Він завмер, потім раптово засміявся — високо, нервово, на межі істерики.

— Вогонь! — вигукнув він. — Так, так, вона має вогонь Першої! — Він обернувся до охоронців. — Залиште нас. Я маю підготувати Місячне Серце. Так наказав Глава Суду.

Охоронці переглянулися, вагаючись.

— Але...

— ГЕТЬ! — крик відлунював у лабораторії, і в ньому була така сила, така влада, що охоронці миттєво підкорилися. Вони вийшли, зачинивши за собою важкі двері.

Ми залишилися наодинці.

— Як тобі моє послання на дні тарілки? Сподіваюсь, не зіпсувало апетит? — усміхнувся він і підійшов до одного зі столів.