Розділ 3.2

Ізабель продовжила, голос став сильнішим, чистішим:

Закрий оченята, відпусти всі страхи...
Сни прийдуть добрі, теплі, як обійми...

Перший Срібнокровний здригнувся. Ледь помітно, але здригнувся. Його меч опустився на дюйм.

Другий торкнувся свого чола — несвідомий жест, наче намагаючись пригадати щось давно забуте.

Третій застиг, його металево-сірі очі розширилися.

Ізабель співала далі, і тепер сльози текли по її щоках:

Пам'ятаєш, як було тепло?
Пам'ятаєш мамині руки?
Пам'ятаєш запах дому?"

Перший Срібнокровний впав на коліна. З його горла вирвався звук — не крик, не стогін, щось середнє. Людський звук — перший за роки після трансформації.

Другий схопився за груди, там, де колись билося живе серце. Його тіло корчилося, наче щось всередині намагалося вирватися назовні.

Третій заволав — голосно, відчайдушно. Його руки тремтіли, меч випав з пальців, задзвенів об камінь.

Відпусти, відпусти...
Біль не вічний, страждання скінчиться...

Ізабель не очікувала такого результату. Скоріше хотіла колисковою втамувати свій біль, однак вклала в неї занадто багато енергії і тепла. І це тепло розтопило срібло в серцях Срібнокровних.

Спогади накрили їх хвилею — не магічною, а справжньою. Спогади, заховані так глибоко, що алхімічне срібло не змогло їх спалити, останні крихти людяності, що тримались десь на дні порожніх душ.

Матері, що співали їм колись, тепло домівок, що давно перетворилися на попіл, імена, які вони забули, обличчя, що розмилися в пам'яті — все повернулося одразу — болісно, нестерпно, як кипляча вода на відкриту рану.

Вони кричали. Троє Срібнокровних, що століттями не відчували нічого, тепер кричали від болю спогадів про те, ким вони були до того, як стали зброєю.

Один за одним вони падали — спочатку на коліна, потім обличчям додолу. Тіла билися в конвульсіях, срібні вени спалахували яскраво, потім темніли.

Ізабель співала далі, її голос став колисковою не для дітей — для тих, хто забув, що колись був дитиною:

Спи, мій синку, спи...

Останній Срібнокровний затих. Його очі — все ще металево-сірі — закрилися. На обличчі, що століттями не виражало емоцій, з'явилося щось схоже на спокій.

Вони лежали непритомні — або мертві, Ізабель не була впевнена. Але більше не були загрозою.

Вона повільно підвелася, тримаючись за зламані ребра. Кожен подих давався з болем, але вона рухалася — елегантно, граціозно, як танцівниця навіть у стражданні.

Крок через перше тіло — її чорна сукня ковзнула по його нерухомій руці.

Переступила через друге і червоне мереживо зачепило його обличчя — легко, ніжно, як прощальний дотик. Вона зупинилася на мить, дивлячись на його обличчя.

— Добраніч, — солодко прошепотіла вона. — Нехай вам насняться добрі сни.

Ізабель підійшла до постаменту. Захисний купол все ще пульсував магією, але вона знала слова — Суд навчив її всім паролям століття тому.

Вона промовила їх старою мовою, і купол згас. Рука простяглася до Срібного Кодексу, жар від срібла опалив долоню, але вона не відсмикнула руку, просто взяла книгу, притиснула до грудей.

Важка. Холодна, але руки тремтіли не від ваги — від усвідомлення того, що вона тримає.

Знання, сила, правда — все, що потрібно, щоб змінити світ. Або знищити його…

Ізабель обернулася, дивлячись на три нерухомі тіла. Вони дихали — ледь помітно, але дихали, а отже були живі. Чи не вперше за багато років справді живі, навіть у несвідомості. Як і вона сама.

— Прощавайте, — сказала їм тихо.

Вона пішла до виходу, тримаючи Срібний Кодекс. Її кроки відлунювали в порожньому залі — ритмічні, як танець, або серцебиття.

За спиною, в темряві між колонами, троє Срібнокровних спали. І, можливо, вперше за весь час після трансформації, їм снилися сни про дім, про матерів, про час, коли вони були не зброєю, а просто дітьми.

А Темна Вдова піднімалася сходами нагору, несучи книгу, що могла врятувати світ в руках Місячного Серця. Або ж зруйнувати його — але це вже буде вибір дівчини з золотими очима, що нагадала Ізабель про те, що любов сильніша за столітній біль.

***