Розділ 3.1

Ізабель знала про них. Знала, як їх створювали і що вони також були людьми колись — до того, як Морено власноручно влив у них алхімічне срібло, спаливши все, що робило їх живими.

Вони не говорили. Просто розійшлися ідеальним трикутником, блокуючи всі шляхи до відступу.

— Жалюгідно, — прошепотіла Ізабель, її голос відлунював від стін. — Морено довіряє охорону найціннішого скарбу мерцям, що ходять.

Відповіді не було, Срібнокровні не реагували на образи і провокації. Вони просто виконували функцію.

Перший кинувся на неї.

Швидкість була неймовірною — за мить він подолав футів тридцять, його срібний клинок описав дугу, цілячись у горло.

Ізабель відступила в танцювальному кроці — елегантно, плавно. Її руки піднялися, кастаньєти в пальцях клацнули різко:

Клац-клац-клац

Звук розлився залом, перетворюючись на мелодію — давню, заборонену, ту що вбивала розум і душу. Це була співуча магія, що служила їй століттями.

Але Срібнокровний не зупинився.

Він пройшов крізь хвилі звуку, наче їх не існувало. Його меч просвистів знову, і Ізабель ледь встигла відхилитися. Лезо зачепило її плече — неглибокий поріз, але срібне покриття на клинку обпекло, наче вогонь.

Вона закрутилася, висковзуючи від другого нападника, що атакував збоку. Кастаньєти клацали дедалі швидше, мелодія ставала гучнішою, відчайдушнішою.

Нічого. Її магія не працювала. І не дивно, адже Срібнокровні не мали почуттів, щоб злякатись чи піддатись чарам і не мали душі, яку б вона могла заворожити. Срібнокровні — порожні оболонки, однак швидкі та смертоносні. Ідеальна зброя!

Третій Срібнокровний завершив оточення. Тепер вона була в центрі їхнього кола, а троє клинків рухалися до неї з трьох боків одночасно.

Ізабель кинулася вниз, перекотилася, вискочила з кола. Її рука метнула голку-дротик, яку дістала з волосся — одну, другу, третю. Срібні голки влучили в шиї Срібнокровних, пробили шкіру.

Вони навіть не здригнулися. Отрута, що вбивала перевертнів за секунди, не діяла на тих, у чиїх венах текло алхімічне срібло.

Перший знову атакував. Його кулак влучив Ізабель в бік, і вона відлетіла, вдарилася спиною об колону. Біль вибухнув у ребрах — зламані, як мінімум два. Вона впала на коліна, кашляючи. Кров — її кров, червона і тепла — сочилася з розбитої губи.

Срібнокровні наближалися повільно, методично, їм не було куди поспішати, розуміли, що їхня жертва нікуди не подінеться. І помилились.

Ізабель дивилася на них крізь пелену болю, і раптом щось змінилося в її погляді. Очі, що століттями були порожніми, холодними, мертвими — наповнилися сльозами.

Вона згадала.

Маленьку кімнату з білими стінами. Колиску біля вікна. Двох дівчаток з темним волоссям і карими очами, що дивилися на неї з довірою і любов'ю. Згадала, як співала їм перед сном. Кожного вечора одну і ту саму колискову, що співала їй її мати, а їй — її бабуся.

Пісня, що передавалася крізь покоління. Пісня про життя, любов і спокій.

Ізабель закрила очі і почала співати.

Спочатку тихо — ледь чутно, її голос тремтів:

"Спи, моя дитино, спи...
Зірки на небі, місяць високо...
Спи, моя радість, спи...
Мама поруч, завжди близько..."

Срібнокровні зупинилися. Не від магії в пісні — її там не було. Від чогось іншого.