Розділ 3. Кров і пам'ять

Темна Вдова

Підземелля під фортецею Суду йшли глибше, ніж здавалося спочатку. Ізабель спускалася вже двадцять хвилин, рахуючи сходинки — дев'ятсот сорок три — і кінця досі не було видно. Повітря ставало холоднішим з кожним кроком, насиченим вологою та запахом чогось давнього, що не мало бачити денного світла.

Факели на стінах спалахували при її наближенні — давня магія, вплетена в самі камені. Їхнє тремтливе світло кидало довгі тіні, що танцювали на стінах, створюючи ілюзію руху там, де було лише каміння та темрява.

Вона рухалася безшумно, попри важкі складки чорної сукні з червоним мереживом. Кожен крок був частиною хореографії, відпрацьованої століттями вбивств — ступня приземляється на м'якій частині, вага переноситься плавно, тіло залишається збалансованим. Темна вдова — танцівниця смерті. І вперше за століття її танок буде направлений проти Суду, якому вона служила.

Срібні голки в її високій зачісці блищали при світлі факелів. Кожна була просочена отрутою, здатною вбити перевертня за секунди і кожна пам'ятала не одну смерть.

Більше Ізабель не служила Суду.

“Обіцяй мені... що ти змінишся світ. Що зробиш його таким, де матері більше не втрачатимуть дітей” — згадувала вона свої ж слова дивній смертній, яка от-от стане Місячним Серцем і яка повернула їй сенс життя.

Голос Міа відлунював у її пам'яті — молодий, щирий, повний надії, якої Ізабель не відчувала вже дуже, дуже давно. Місячне Серце торкнулося її душі, розплавило крижану оболонку, що захищала від болю століттями.

Тепер вона йшла не як Темна Вдова, а як Ізабель. Щойно Смертельна танцівниця Суду забере Срібний Кодекс і знайде свою доньку — на її місце прийде мати, що колись співала колискові, жінка, що пам'ятала, як любити.

Сходи нарешті закінчилися. Перед нею розкинувся величезний зал — такий великий, що стеля губилася в темряві. Колони підтримували склепіння — кожна завтовшки в три людини, вкрита рунами, що світилися тьмяним синім світлом.

А в центрі залу, на постаменті з чорного мармуру, під куполом з прозорого кристалу, що пульсував захисними чарами, лежала книга.

Срібний Кодекс.

Навіть на відстані Ізабель відчувала його силу — давню, могутню, небезпечну. Обкладинка з справжнього срібла світилася власним холодним світлом. Сторінки були пергаментом, виготовленим з шкіри Першої Танцівниці — свята реліквія або жахливе богохульство, залежно від того, як дивитися.

У Кодексі містилося все: справжня історія раси перевертнів, таємниці Місячного Серця, ритуали, заборонені після Великого Розколу. Знання, що могло врятувати або знищити світ.

Ізабель зробила крок до постаменту — і завмерла, бо повітря змінилося. Стало важчим, наповнилося присутністю чогось неживого. З тіней за колонами вийшли вони.

Троє Срібнокровних.

Вони рухалися синхронно — ідеально, механічно, наче частини одного організму. Високі постаті в темних обладунках, шкіра з срібним відтінком світилася тьмяно в темряві. По венах під шкірою пульсувало світло — срібні лінії, що сходилися до сердець.

Очі — металево-сірі, порожні — дивилися на неї без емоцій.