Розділ 3. Кров і пам'ять

Темна Вдова 

Підземелля під фортецею Суду йшли глибше, ніж здавалося спочатку. Ізабель спускалася вже двадцять хвилин, рахуючи сходинки — дев'ятсот сорок три — і кінця досі не було видно. Повітря ставало холоднішим з кожним кроком, насиченим вологою та запахом чогось давнього, що не мало бачити денного світла.

Факели на стінах спалахували при її наближенні — давня магія, вплетена в самі камені. Їхнє тремтливе світло кидало довгі тіні, що танцювали на стінах, створюючи ілюзію руху там, де було лише каміння та темрява.

Вона рухалася безшумно, попри важкі складки чорної сукні з червоним мереживом. Кожен крок був частиною хореографії, відпрацьованої століттями вбивств — ступня приземляється на м'якій частині, вага переноситься плавно, тіло залишається збалансованим. Темна вдова — танцівниця смерті. І вперше за століття її танок буде направлений проти Суду, якому вона служила. 

Срібні голки в її високій зачісці блищали при світлі факелів. Кожна була просочена отрутою, здатною вбити перевертня за секунди і кожна пам'ятала не одну смерть.

Більше Ізабель не служила Суду.

“Обіцяй мені... що ти змінишся світ. Що зробиш його таким, де матері більше не втрачатимуть дітей” — згадувала вона свої ж слова дивній смертній, яка от-от стане Місячним Серцем і яка повернула їй сенс життя. 

Голос Міа відлунював у її пам'яті — молодий, щирий, повний надії, якої Ізабель не відчувала вже дуже, дуже давно. Місячне Серце торкнулося її душі, розплавило крижану оболонку, що захищала від болю століттями.

Тепер вона йшла не як Темна Вдова, а як Ізабель. Щойно Смертельна танцівниця Суду забере Срібний Кодекс і знайде свою доньку — на її місце прийде мати, що колись співала колискові, жінка, що пам'ятала, як любити.

Сходи нарешті закінчилися. Перед нею розкинувся величезний зал — такий великий, що стеля губилася в темряві. Колони підтримували склепіння — кожна завтовшки в три людини, вкрита рунами, що світилися тьмяним синім світлом.

А в центрі залу, на постаменті з чорного мармуру, під куполом з прозорого кристалу, що пульсував захисними чарами, лежала книга.

Срібний Кодекс.

Навіть на відстані Ізабель відчувала його силу — давню, могутню, небезпечну. Обкладинка з справжнього срібла світилася власним холодним світлом. Сторінки були пергаментом, виготовленим з шкіри Першої Танцівниці — свята реліквія або жахливе богохульство, залежно від того, як дивитися.

У Кодексі містилося все: справжня історія раси перевертнів, таємниці Місячного Серця, ритуали, заборонені після Великого Розколу. Знання, що могло врятувати або знищити світ.

Ізабель зробила крок до постаменту — і завмерла, бо повітря змінилося. Стало важчим, наповнилося присутністю чогось неживого. З тіней за колонами вийшли вони.

Троє Срібнокровних.

Вони рухалися синхронно — ідеально, механічно, наче частини одного організму. Високі постаті в темних обладунках, шкіра з срібним відтінком світилася тьмяно в темряві. По венах під шкірою пульсувало світло — срібні лінії, що сходилися до сердець.

Очі — металево-сірі, порожні — дивилися на неї без емоцій.

Ізабель знала про них. Знала, як їх створювали і що вони також були людьми колись — до того, як Морено власноручно влив у них алхімічне срібло, спаливши все, що робило їх живими.

Вони не говорили. Просто розійшлися ідеальним трикутником, блокуючи всі шляхи до відступу.

— Жалюгідно, — прошепотіла Ізабель, її голос відлунював від стін. — Морено довіряє охорону найціннішого скарбу мерцям, що ходять.

Відповіді не було, Срібнокровні не реагували на образи і провокації. Вони просто виконували функцію.

Перший кинувся на неї.

Швидкість була неймовірною — за мить він подолав футів тридцять, його срібний клинок описав дугу, цілячись у горло.

Ізабель відступила в танцювальному кроці — елегантно, плавно. Її руки піднялися, кастаньєти в пальцях клацнули різко:

Клац-клац-клац

Звук розлився залом, перетворюючись на мелодію — давню, заборонену, ту що вбивала розум і душу. Це була співуча магія, що служила їй століттями.

Але Срібнокровний не зупинився.

Він пройшов крізь хвилі звуку, наче їх не існувало. Його меч просвистів знову, і Ізабель ледь встигла відхилитися. Лезо зачепило її плече — неглибокий поріз, але срібне покриття на клинку обпекло, наче вогонь.

Вона закрутилася, висковзуючи від другого нападника, що атакував збоку. Кастаньєти клацали дедалі швидше, мелодія ставала гучнішою, відчайдушнішою.

Нічого. Її магія не працювала. І не дивно, адже Срібнокровні не мали почуттів, щоб злякатись чи піддатись чарам і не мали душі, яку б вона могла заворожити. Срібнокровні — порожні оболонки, однак швидкі та смертоносні. Ідеальна зброя! 

Третій Срібнокровний завершив оточення. Тепер вона була в центрі їхнього кола, а троє клинків рухалися до неї з трьох боків одночасно.

Ізабель кинулася вниз, перекотилася, вискочила з кола. Її рука метнула голку-дротик, яку дістала з волосся — одну, другу, третю. Срібні голки влучили в шиї Срібнокровних, пробили шкіру.