Розділ 2.4

***
Єдиним джерелом світла у моїй камері був факел у коридорі, що розсипав по стінах тремтливі тіні. Мене кинули всередину, і зачинили ґрати.

Я відповзла до кута, спиною до стіни. Срібні ланцюги досі обвивали зап'ястя та щиколотки, але вони послабили їх — достатньо, щоб я могла рухатися, але недостатньо, щоб спробувати втекти. Мої рани пекли. Я дивилася на згорілу плоть, на глибокі борозни, де срібло з'їло шкіру до самої кістки.

Кілька годин. У мене було кілька годин до смерті.

Я закрила очі, намагаючись знайти хоч краплю сили, щоб змінити це все, знайти вихід. Але все, що я відчувала, — це порожнеча. Віктор мертвий. Я одна в серці ворожої фортеці, оточена сотнями мисливців, закута в ланцюги і магію, що не дозволяють мені трансформуватись.

Не було шансів на втечу. Не було шансів на порятунок.

Я мала прийняти це. Мала змиритися з тим, що зовсім скоро моє тіло розчиниться в Басейні Живої Крові, а душа застигне в кришталевій сфері, щоб вічно дивитися на божевілля Морено.

Але тоді я згадала Віктора. Не момент його смерті — не падіння з мосту, і червоне забарвлення води. Я згадала іншу мить — коли він обіймав мене і шепотів:

"Ти не жертва, Міа. Ти — буря. І бурю неможливо перемогти."

Іскра. Маленька, ледь відчутна, але жива загорілась в мені. Звір: навіть крізь срібні ланцюги, навіть крізь магічні печатки, він був там і терпляче чекав.

Я не була одною. Навіть без Віктора, навіть без зграї — я мала силу Першої Танцівниці в крові. І зі мною були всі покоління жінок, що приймали свою природу та боролися за виживання.

А ще я мала щось, чого не мав Морено — любов. Любов до Віктора, що не померла разом з його тілом, любов до себе — до тієї частини, яка відмовлялася здатися, навіть коли все здавалося безнадійним.

І нехай Морено планував провести ритуал. Але за ці години могло статися багато: охоронці могли допустити помилку, ланцюги могли послабнути. Хтось міг прийти на допомогу.

Або — і це була найнебезпечніша думка — я могла знайти спосіб використати ритуал проти нього самого.

Через кілька хвилин прийшов охоронець з їжею та водою. Він поставив тацю біля ґрат і подався геть, не дивлячись на мене. Я повзла до їжі — хліб, м'ясо, фрукти. Проста їжа, але моє тіло відчайдушно потребувало поживи.

Я їла повільно, жуючи кожен шматок, відчуваючи, як сила повільно повертається. Не багато, але для початку відновлення і цього достатньо.

А коли я закінчила, то помітила щось дивне. На дні тарілки був намальований символ — маленький, ледь помітний, — півмісяць, обвитий лозою. Я знала цей символ. Віктор показував його мені, коли розповідав про Першу Танцівницю.

Це був знак опору. Знак тих, хто не погоджувався з Судом, а отже навіть в цій фортеці був хтось, хто підтримував мене!

Я підняла погляд на ґрати, де охоронець стояв спиною. Він не обертався. Не показував жодних ознак того, що залишив цей символ навмисно. Але я знала.

Надія — слабка, але жива — спалахнула в грудях. Я справді не була сама.

Торкнулась символу пальцем, наче відчуваючи його лінії. А потім, дуже тихо, прошепотіла слова, які Віктор казав мені в нашу останню ніч разом:

— Танго — не боротьба. Це стихія.

Я підготуюся і поверну собі силу Місячного Серця. Коли Морено почне свій ритуал, я покажу йому, що означає танцювати з бурею, а поки треба спробувати заснути, аби відновити сили.