Розділ 2.1

Міа

Коли я отямилась, то зрозуміла, що лежу на кам'яній підлозі в маленькій кімнатці-камері. Срібні ланцюги обвивали зап'ястя та щиколотки, але біль від розуміння, що я, можливо втратила Віктора, був сильнішим.

Спогади повернулися хвилею — міст, туман, Віктор що падає в воду, мертва Софія, кров на бруківці, крик і зникнення Ґабріеля.

Сльози обпекли очі, але я не дозволила їм пролитись. Мала бути сильною заради Віктора, Софії і всіх, хто вірив у мене.

Біль і втрата сил змусили мене на кілька митей провалитись в важкий сон. Та потім мене грубо розбудили. Двоє перевертнів у напівформі підняли мене і буквально поволокли по нерівній підлозі та східцях.

Сходи були стародавні, стерті сотнями ніг, і на кожному кроці я відчувала тягар історії цього місця. Скільки людей пройшло тут? Скільки померло в цих підземеллях?

Нарешті сходи закінчилися, і ми опинилися в величезному залі. Стеля була така висока, що губилася в тіні. Колони підтримували склепіння — кожна товщиною в кілька футів, вирізьблена з чорного мармуру, покрита давніми символами, що світились тьмяним червоним світлом. Підлога була викладена мозаїкою — складні візерунки, що зображали сцени полювання, битв, жертвоприношень.

А в центрі залу, на високому троні з кісток сидів чоловік. Біла шкіра, наче порцеляна, контрастувала з чорним церемоніальним одягом на ньому — шати з важкого оксамиту, вишиті сріблом. Обличчя було видовженим, хижим, і не виказувало жодних емоцій крім торжества. Високі вилиці, тонкі губи, ніс з ледь помітним горбиком. Повністю чорні, без білків, наче провалля, очі дивились прямо в душу. Певно, це був Себастіан Морено — голова Суду, про якого мені розповідав Віктор.

Навколо трону стояли кілька людей у темних плащах з капюшонами. Я не бачила їхніх облич, але відчувала їхню силу. Вона пульсувала в повітрі, важка й давня.

— Приведіть її ближче, — голос Морено був тихим, але лунав у залі, наче він говорив просто в моє вухо.

Мене штовхнули вперед. Я спіткнулася, впала на коліна прямо перед троном. Срібні ланцюги задзеленчали об мармурову підлогу.

Морено встав. Кожен його рух був ретельно вивіреним, наче у танцівника, що виконував старовинний ритуал. Він зійшов зі сходів трону й підійшов до мене. Я відчула запах — щось холодне, стерильне, мертве.

Він простягнув руку й торкнувся мого підборіддя, піднімаючи моє обличчя, щоб я дивилася на нього. Його пальці були крижаними.

— Місячне Серце, — прошепотів він, і в його голосі була якась дивна ніжність, що робила все ще страшнішим. — Нарешті ти вдома!

Я плюнула йому в обличчя. Слина змішалася з кров'ю — моя губа розбилася під час падіння. Червона пляма розтеклася по його ідеальній білій шкірі.

Зал завмер. Ніхто, здавалося, не дихав, а Морено повільно витер обличчя рукавом, дивлячись на кров на тканині. Потім усміхнувся — і ця усмішка була найжахливішою річчю, яку я бачила.

— Справжній вогонь, — сказав він схвально. — Гарно. Перша Танцівниця теж мала вогонь. Саме тому вона змогла створити нашу расу.

Я не відповіла. Просто дивилася на нього, намагаючись зрозуміти. Врятувати расу? Він хотів мене вбити, забрати мою силу. Так казав Віктор.