Розділ 2. Буря

Віктор

Холод був першим, що я відчув. Вода Мансанареса в липні була не такою вже холодною, але для пораненого тіла, обплутаного срібною сіткою, вона була крижаною.

Я тонув. Хоч мої легені та чуття були не такими, як у звичайної людини, та все ж мої можливості не були безмежні, а срібна сітка їх скорочувала зі страшною швидкістю. 

Срібло випалювало шкіру скрізь, де торкалося. Сітка була зачарована — вона стискалася автоматично, притискаючи кінцівки до тіла, не дозволяючи рухатися. Течія тягла мене вниз, в темну воду.

Але я був Місячним Вовком. І Місячні Вовки не вмирають так легко.

Я змусив себе трансформуватися назад у людську форму. Біль був пекельним — срібна сітка розрізала плоть при зміні форми — але людське тіло було меншим, гнучкішим. Я витягнув одну руку з-під сітки, потім другу.

Легені палали від нестачі повітря. Течія била мене об підводні камені. Але я боровся, розриваючи сітку, відчуваючи, як срібло рве шкіру на пальцях.

Нарешті сітка розірвалася.

Я випірнув на поверхню, задихаючись, хапаючи повітря. Течія віднесла мене далеко від мосту — я був уже майже за милю вниз за течією. Берег був близько, і я поплив до нього, кожен гребок давався з болем, а вода під руками червоніла від крові з ран.

Коли я вибрався на мілину, все навколо закрутилось, як в калейдоскопі і  впав на спину на гальку, дивлячись у сіре небо. Кров сочилася з десятків ран — глибоких порізів від срібла, синців від ударів, розривів м'язів від різкого перетворення.

Міа...

Я спробував відчути наш зв'язок, шукаючи ту теплу нитку, що завжди пульсувала між нами. Нічого, тільки порожнеча.

Або вона була мертвою, або... або щось блокувало зв'язок. Це могли зробити срібні ланцюги або магічні печатки.

Я змусив себе сісти, оглядаючи рани: все було погано, дуже погано. Срібло повільно отруювало моє тіло.

Але я мав знайти Мію. І це допомогло підвестись. Похитуючись, я рушив вздовж річки назад до міста. Кожен крок давався з болем, але я не зупинявся.

Вона десь там. У руках Суду. І я клявся всіма богами, яких знав, що знайду її. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю у своєму житті. Але втрата крові і сил не дала пройти надто багато…

***

Міа

Коли я отямилась, то зрозуміла, що лежу на кам'яній підлозі в маленькій кімнатці-камері. Срібні ланцюги обвивали зап'ястя та щиколотки, але біль від розуміння, що я, можливо втратила Віктора, був сильнішим.

Спогади повернулися хвилею — міст, туман, Віктор що падає в воду, мертва Софія, кров на бруківці, крик і зникнення Ґабріеля.

Сльози обпекли очі, але я не дозволила їм пролитись. Мала бути сильною заради Віктора, Софії і всіх, хто вірив у мене.

Біль і втрата сил змусили мене на кілька митей провалитись в важкий сон. Та потім мене грубо розбудили. Двоє перевертнів у напівформі підняли мене і буквально поволокли по нерівній підлозі та східцях. 

Сходи були стародавні, стерті сотнями ніг, і на кожному кроці я відчувала тягар історії цього місця. Скільки людей пройшло тут? Скільки померло в цих підземеллях?

Нарешті сходи закінчилися, і ми опинилися в величезному залі. Стеля була така висока, що губилася в тіні. Колони підтримували склепіння — кожна товщиною в кілька футів, вирізьблена з чорного мармуру, покрита давніми символами, що світились тьмяним червоним світлом. Підлога була викладена мозаїкою — складні візерунки, що зображали сцени полювання, битв, жертвоприношень.

А в центрі залу, на високому троні з кісток сидів чоловік.  Біла шкіра, наче порцеляна, контрастувала з чорним церемоніальним одягом на ньому — шати з важкого оксамиту, вишиті сріблом. Обличчя було видовженим, хижим, і не виказувало жодних емоцій крім торжества. Високі вилиці, тонкі губи, ніс з ледь помітним горбиком. Повністю чорні, без білків, наче провалля, очі дивились прямо в душу. Певно, це був Себастіан Морено — голова Суду, про якого мені розповідав Віктор.

Навколо трону стояли кілька людей у темних плащах з капюшонами. Я не бачила їхніх облич, але відчувала їхню силу. Вона пульсувала в повітрі, важка й давня.

— Приведіть її ближче, — голос Морено був тихим, але лунав у залі, наче він говорив просто в моє вухо.

Мене штовхнули вперед. Я спіткнулася, впала на коліна прямо перед троном. Срібні ланцюги задзеленчали об мармурову підлогу.

Морено встав. Кожен його рух був ретельно вивіреним, наче у танцівника, що виконував старовинний ритуал. Він зійшов зі сходів трону й підійшов до мене. Я відчула запах — щось холодне, стерильне, мертве.

Він простягнув руку й торкнувся мого підборіддя, піднімаючи моє обличчя, щоб я дивилася на нього. Його пальці були крижаними.

— Місячне Серце, — прошепотів він, і в його голосі була якась дивна ніжність, що робила все ще страшнішим. — Нарешті ти вдома! 

Я плюнула йому в обличчя. Слина змішалася з кров'ю — моя губа розбилася під час падіння. Червона пляма розтеклася по його ідеальній білій шкірі.

Зал завмер. Ніхто, здавалося, не дихав, а Морено повільно витер обличчя рукавом, дивлячись на кров на тканині. Потім усміхнувся — і ця усмішка була найжахливішою річчю, яку я бачила.