Роділ 1.2

Отець Антоніо повільно підвівся, його рука лягла на хрест на грудях:

— Ви розумієте, що говорите про війну? Про розкол Суду? Останній раз, коли це сталося...

— Останній раз, — перебила його графиня, — ми чекали занадто довго. І коли нарешті почали діяти, було пізно. Тисячі загинули. Ви хочете повторення, отче?

Тиша.

Шейх Рашид підвівся, його рука лягла на рукоять кинджала:

— Я — за. Летимо до Мадрида. Вимагаємо відповідей. І якщо Морено не зможе довести свою невинність... — його очі спалахнули червоним, — я особисто переріжу йому горло.

Один за одним інші піднімали руки. Леді Мейв. Синьйор Вольпе. Мадам Сорайя. Барон фон Штайн. Дама Ізольда. Лорд Кромвель. Княгиня Орлова.

Вісім за.

Обличчя отця Антоніо нагадувало застиглу маску. Нарешті він підвів руку — повільно, ніби піднімаючи величезну вагу:

— Я — за. Але з умовою. Ми спочатку говоримо і даємо йому шанс пояснити. Насильство — тільки крайній захід.

Дев'ять.

Патріарх Іван сидів непорушно так довго, що всі почали думати, чи він взагалі проголосує. Потім його висохла рука піднялася — повільно, тремтячи:

— Десять, — прохрипів він. — Але ви всі помиляєтеся. Морено — не найбільша загроза. Найбільша загроза — це те, що прийде після нього, те, що він пробудить, намагаючись стати богом.

Десять за. Один проти — порожнє крісло Ґабріеля кричало про його відсутність.

Графиня фон Крауз обвела зал поглядом, її очі зупинилися на кожному обличчі:

— Тоді вирішено. Ми летимо до Мадрида. Сьогодні вночі. Всі разом. І якщо Себастьян Морено справді збожеволів... — вона торкнулася намиста на шиї, — я додам ще одну перлину до своєї колекції.

***

Дві години потому. Приватний аеропорт поблизу Праги

Одинадцять постатей у темних плащах пройшли через приватний термінал. Охорона дивилася крізь них — легкі чари, давня магія, що змушувала людей не помічати очевидне.

Приватний літак чекав — великий, розкішний, з символом Суду на хвості: срібний півмісяць, пронизаний мечем.

Графиня фон Крауз зупинилася біля трапу, дивлячись на схід, де десь за горами лежав Мадрид:

— Себастьяне, — прошепотіла вона у вітер, — сподіваюся, ти готовий до відповідей. Бо якщо ні... ця ніч стане останньою для тебе.

Літак піднявся в небо, залишаючи Прагу позаду. У салоні панувала тиша — важка, напружена. Кожен знав: наступні кілька годин вирішать долю не лише Суду, а й цілого світу.

Княгиня Орлова дивилася у вікно на хмари внизу:

— Як гадаєте, — запитала вона тихо, — чи Морено взагалі зустріне нас? Чи він вже настільки впевнений у своїй силі, що просто вб'є нас усіх при вході?

Патріарх Іван засміявся — тихо, сухо:

— Він зустріне. Він завжди любив театральність і вірив, що може переконати будь-кого. Що він розумніший за всіх. — Старий відкрив очі, дивлячись на зібраних. — Саме це його і погубить — пиха. Найдревніший гріх.

Літак летів крізь ніч, несучи одинадцять найдавніших істот до конфронтації, що могла стати або порятунком, або кінцем усього.

А в Мадриді, в темних підземеллях фортеці Суду, Себастьян Морено стояв перед Басейном Живої Крові і усміхався.

Він відчув їхню рішучість і страх.

— Ідіть, — прошепотів він у темряву. — Ідіть до мене, старі дурні. Ідіть і дивіться, як я стаю тим, ким ви боялися стати. Ідіть і станьте свідками народження нового бога.

Він торкнувся медальйона на грудях, де зберігався попіл Аліси:

— Скоро, моя кохана. Скоро все буде так, як ти хотіла. Навіть якщо для цього доведеться спалити старий світ дощенту.