Розділ 1. Рада йде

Прага, Чехія. Старовинний підвал під Карловим мостом

Свічки горіли в давніх нішах, вирізаних у кам'яних стінах ще за часів Карла IV. Їхнє тремтливе світло кидало довгі тіні на склепінчасту стелю, де тисячоліттями тому невідомі майстри вирізьбили символи, що старіші за саму Прагу. Повітря було важким, насиченим запахом вологого каменя, старовинних манускриптів і древньої магії, що просочила ці стіни за століття таємних зібрань.

Овальний стіл з чорного обсидіану стояв у центрі залу. Камінь був настільки старим, що ніхто вже не пам'ятав, звідки його принесли — деякі казали, що з упалого метеорита, інші шепотіли про вівтар давно забутого культу. На поверхні столу світилися руни — не вирізані, а саме світилися зсередини, пульсуючи в такт із серцебиттям тих, хто сидів навколо.

Одинадцять крісел. Дванадцяте — місце Ґабріеля — стояло порожнім, і ця порожнеча кричала голосніше за будь-які слова.

Графиня Елізабет фон Крауз сиділа прямо, її спина не торкалася спинки крісла — ідеальна поставка, вироблена століттями дворянського виховання. Чорна сукня з важкого оксамиту, шия обвита перлами величиною з грецький горіх — кожна перлина була свідком убивства, за традицією її роду. Сьогодні вона нарахувала сорок вісім перлин.

Шейх Рашид аль-Карім барабанив пальцями по столу — нервовий жест, незвичайний для нього. Золоті персні на кожному пальці дзвеніли тихо, створюючи дратівливу мелодію. Його білосніжна роба контрастувала з темним камінням столу, а на поясі — кинджал з рукояттю, інкрустованою рубінами. Справжніми рубінами, кожен з яких коштував як маленьке королівство.

Отець Антоніо перебирав чотки — древні, дерев'яні, темні від часу та дотиків. Його сутана була простою, чорною, без прикрас, але хрест на грудях... Хрест світився тьмяним сріблястим світлом, і всі в залі відчували його присутність — холодну, небезпечну, готову спалахнути в будь-яку мить.

Патріарх Іван з Києва був схожий на давню статую, що забула, як рухатися. Його очі були заплющені, але всі знали — він не спить. Він слухає. Не їх — щось інше, щось глибше, древніше.

Решта членів ради розташувалися між ними — леді Мейв з Единбурга в її зеленій оксамитовій сукні, що пахла вереском і кров'ю; синьйор Марко Вольпе з Венеції, чиї руки носили сліди кислоти від алхімічних експериментів; мадам Сорайя з Касабланки, закутана в шовкові шалі, що приховували більше, ніж показували; барон Густав фон Штайн з Берліна, чия сталева правиця була не протезом, а алхімічним дивом; дама Ізольда з Толедо, чиї очі були білими від катаракти, але бачили далі за всіх присутніх; лорд Девід Кромвель з Лондона, нащадок того самого Кромвеля, хоча про це мало хто пам'ятав; і нарешті — княгиня Катерина Орлова з Сербії.

Одинадцять найдавніших і наймогутніших перевертнів світу мусили вперше за майже 150 років зібратись разом.

І всі вони зібралися тут не для церемонії, чи приємної зустрічі.

Графиня фон Крауз підвелася першою, її рух був плавним, як течія води, але в ньому була сталь.

— Ми більше не можемо ігнорувати очевидне, — її голос лунав у залі, відбиваючись від кам'яних стін. — Себастьян Морено збожеволів. Повністю. Остаточно. І якщо ми не зупинимо його зараз, він знищить усе, що ми будували століттями.

Вітаю вас у продовженні історії Мії та Віктора! НЕ забувайте додавати книгу у бібліотеки)