Розділ 5

-Добрий день,-посміхнулась я вже десятому клієнту за цей день.-Що бажаєте замовити?

Хлопчина років дев’ятнадцяте глянув на меню напоїв позаду мене а потім перевів погляд на мене:

-Одне полуничне лате.

-А з солодкого бажаєте чогось?-вказала поглядом на вітрину поруч із різноманітними тістечками.

-Я би поласував вами,-і це вже п'ятий раз за цей тиждень, коли мені кажуть щось такого плану.

-Ха,-усміхнулась я, вдаючи, що зрозуміла жарт.-Вибачайте, але мене в меню немає, можу порадити вишневий тарт, мій любимий.

“Нахуй, нахуй, нахуй. Вали по швидше, поки я тобі це в лице не сказала.”

-А давайте,-обіперся він на прилавок.-Вірю, що він надзвичайно смачний,-усміхнувся він.

Я подумки ще раз послава його і закотила вже втретє очі. Тоді одягла рукавичку, та дістала десерт із вітрини, поставивши його в паперовий пакет. Затим взялася робити йому його пресолодке лате.

-Я не просив із собою,-невдоволено мовив він.

-Ой, перепрошую, переплутала,-зробила вигляд, що надзвичайно шкода і втома накриває вже мене.-Ви ж не проти?

-Та ні, все добре.

-Ваше лате, смачного.

Віддала йому в руки паперовий стаканчик із його напоєм та паперовий пакетик із вишневим тартом.

-Не хотіли би погуляти із привабливим парубком після роботи?

“Та за що, мать вашу?”

-Ні, не можу.-видихнула сумно я.

-Чому? 

-Не маю бажання, сил і мотивації,-кивнула я.

-Ну а може передумаєте?-наполягав цей додік.

Я важко видихнула і готова вже була його реально послати до чортиків, але:

-А в її чоловіка не маєте бажання поцікавитись, чи він не проти?-от і “але”.

До нас підійшов він, його ім’я я вже забула, але це волосся кольору воронячого крила та небесні очі я не забуду нізащо в світі.

І допоки я знову марила в цих очах, мій горе залицяльник вже здриснув.

-Привіт,-посміхнувся цей ворон.

-Чоловік?-все ж змогла вимовити я.-Радше рятівник.

-Радий, що прислужився, Каріно.

-Ніколи не думала, що буду рада бачити того, хто здриснув з першого побачення, коли воно ще навіть нормально не почалось,-обернулась я, та глянула на зал, де було тільки кілька клієнтів, які сиділи за столиками.

-Я не тікав,-обперся головою об свою руку.-Це дійсно була робота, і я заплатив за вечерю ж.

-За це дякую,-кивнула та злегка усміхнулась.

-Навіть якщо ти ще оплатила моєю картою чужу вечерю,-хитрість промайнула його поглядом.

-Ти ж дав волю, я нею скористалась.

-Дай вгадаю, ти забула моє ім’я, вірно?

-Так,-кивнула.-Ти мене підловив.

-Віктор,-усміхнувся він, і я помітила на його правій щоці ямочку.-Дозволь дещо запитати.

Я кивнула:

-Дозволяю.

-Ти вже сьогодні щось їла? Може би в ввечері сходили в якийсь ресторан і таки би познайомились?

“Ще один хоче в мене мій вечір вкрасти.”

-Ні, я ще сьогодні нічого не їла, і після роботи теж не маю бажання кудись іти окрім дому.

-Ой, моє серце,-театрально схопився за груди.-Мене відшила найпрекрасніша богиня у світі, як мені тепер жити,-награним смутком мовив він поклавши власну голову на прилавок.-Ах, помираю від горя.

-Аптека за кілька будинків звідси, купи якусь пігулку і все пройде,-та я все ж погладила його по голові. Його волосся манить мене.

-Точно,-випростався в повний зріс.-Я скоро буду.

***

І та, він не збрехав, адже за сорок, приблизно, хвилин він вже повернувся:

-Якщо ми не можемо повечеряти ввечері, то можемо пообідати прямо зараз,-і підняв догори два пакета із їжею.

-А якщо я не хочу?-почала вередувати я, ніби тут немає інших людей окрім нас.

-О, моє серце,-знову театрально схопився за груди.

-Не драматизуй,-засміялась я.

-Тільки один раз,-підійшов він ще ближче.-Тільки один раз, і я сьогодні більше не буду театр тут показувати.

Я чула сміх у його голосі. І від цього сама усміхнулась:

-Добре, показуй, що там на обід,-кивнула, та відкрила йому дверцята, аби він зайшов за прилавок.

-А власниця кафе не буде злитись, що ти чужу людину сюди впустила?-стурбовано запитав.

-Ні, вона не злюка.

Він зайшов за прилавок та сів на вільний стілець:

-Мені сподобалось, як ти відшила того хлопця,-сказав він жуючи салат.

-Здається, якби це було спортом-я би стала майстром з відшивань,-засміялась я.