Розділ 4

У ресторан я прийшла перша. Хоча, здавалось би, я за сьогодні встигла і сходити на шопінг, потім Віта потягнула мене у найкращий, за її словами, салон краси, де мені злегка підкрутили кінчики волосся, зробили нюдовий макіяж, і от я вже тут в чорному брючному костюмі та в чорних босоніжках на каблуку, очікую на таємночого незнайомця, якого підібрала моя мати. Хіба не я мала запізнюватись?

-Привіт,-до столика підійшов високий темноволосий чоловік,-давно чекаєш?

Я поглянула на нього оцінювальним поглядом та відповіла:

-Не те щоб давно, я і сама прийшла кілька хвилин тому,-стиснула я плечима, досі сидячи.-Я Каріна Маш, а ти в нас…

Я зробила паузу, аби він представився, і він зрештою зрозумів мій легкий натяк.

-Ой, де моє виховання,-преснув він себе долонею по чолі.-Я Віктор,-простягнув він до мене ту ж руку, якою ще мить тому ляснув себе по обличчю.-Віктор Марків.

-Приємно познайомитись,-я потисла руку у відповідь.-Чому ти стоїш, можеш спокійно сідати.

Він поглянув на мене і раптом, здається, згадав, що він ще досі стоїть наді мною. Біля столика.

-Ой, точно.

Він поспіхом сів, і офіціант приніс нам обом меню. Поки цей Віктор розглядав які є страви в асортименті цього ресторану, я спокійно розглядала його. На зустріч він одягнув звичайну сорочку синього відтінку, точніше-королівський синій, рукава якої закочені майже по лікоть. Навіть через сорочку помітно, що він не пропускає тренування в залі, особливо по цих самих руках. Я спочатку не помітила, та волосся в нього не просто темне, а більш схиляється до кольору воронячого крила, яке відбиває блиск світла. Здається, воно на відтінок темніше ніж мій костюм.  

-Ти уже щось вибрала?-звернув він на мене свій погляд і, о, святі, в нього очі-чисте небо.

-Я напевне буду карбонару та бокал білого вина,-спокійно сказала те, за що перше зачепився мій погляд.

“Бо то, Карін, потрібно було в меню дивитись, а не на першого-ліпшого,”-почав їсти мене мій внутрішній голос, а я і не заперечую.

-І все?-здивовано глянув він, ніби я замовила тільки один сендвіч з тунця.

-Так. Щось не так?-глянула на нього виразним поглядом.

-Та ні нічого, просто здивувався,-в його голосі я чула розгубленість, хоча не могла зрозуміти причини.

Та зрештою, окрім розгубленості я також чула в цьому глибокому голосі  впевненість та турботу про першу ж ліпшу.

Він жестом поманив офіціанта:

-Замовляй перша,-я кивнула.

-Мені, попрошу, карбонару та бокал білого вина. Шардоне ідеально підійде,-уточнила я і дала право слова своєму співрозмовнику.

-А мені пасту з морепродуктами, фірмовий стейк із лосося та також бокал вина, але Розе. Також попрошу залишити одне меню, оскільки, можливо це ще не все.

Офіціант тільки кивнув та пішов віддавати наше замовлення на кухню.

-І це все?-тепер була моя черга задавати дурне питання.

-Просто пасти у них надзвичайні,-усміхнувся він.-Повара ідеально передають смак компонентів а з вином ще смачніше,-він на мить заплющив очі, швидше за все, уявляючи цей смак.

-То, ти часто тут буваєш? Що ще тут є надзвичайно смачного?

-Не те що часто,-відвів він погляд вбік.-Просто інколи доводиться забігати сюди. А ще у них просто можна замовити доставку до дверей квартири, що є надзвичайно зручною функцією. І морепродукти тут фантастичні,-останнє він прошепотів, наблизившись ближче до мене, і я аж помітила вогники в його очах.

-Ого, потрібно буде якось спробувати,-відповіла та відсунулась, давши  офіціанту покласти наше замовлення на стіл. 

Спочатку він приніс вина та бокали, відкоркувавши при нас їх, та розлив у бокали. Та не встигли ми навіть цокнутись ними, як у Віктора задзвенів телефон:

-Ало…-тиша у декілька секунд.-Ні, я зайнятий… Настільки серйозно? Я розумію що… Так, добре. Я скоро буду. Нічого без мене не робіть,-його погляд винувато скользнув до мене і на офіціанта, який наближався до нас.

Цікаво, що більше його засмутило: те, що ми нормально не встигли поговорити, чи те, що він не встиг повечеряти надзвичайною пастою з морепродуктами, стейком із тунця та запити все рожевим вином.

-Вибач, прошу,-в його голосі чувся розпач.-Робота навіть ввечері не відпускає відпочити. Давай ще якось зустрінемось за найкращою у світі вечерею?

-Розумію,-я тільки кивнула та старалась з всієї сили приховати розчарування вечора.-Нічого страшного, я все одно не пропущу найсмачнішу у всьому місті пасту.

-Бувай, побачимось,-і на цих словах він зірвався та вибіг з приміщення.

До столика якраз підійшов офіціант з пастами:

-Перепрошую,-звернулась я до нього.-Можна, будь ласка, скласти ці страви “з собою” та рахунок?

-Так, звісно,-відповів молодий хлопчина, який скидається на звичайного студента на підробітку.

Він забрав страви назад із собою, а я просто пригубила трішки вина із келиха. Ну не пропадати ж йому? До того ж Віктор то замовив більшість, та платити, швидше за все, доведеться мені.