Розділ 1

-Каріна, сонце, знаю, що вже запитувала сотню раз, і стільки ж раз отримувала ту ж відповідь, та все ж, коли я отримаю свого зятя?-я закотила очі, та глянула на вулицю через панорамне вікно кафе.

-Мам, ти хотіла зустрітись, аби запитати щось настільки бананльне?-перевела погляд на жінку, яка сиділа навпроти: каштанове каре на голові, одна і та ж помада і туш та ледь помітні зморшки біля кутиків очей. Чому вона так сильно намагається мене видати заміж?

-Ні,-відмахнулась вона.-Але це одна із причин.

“Одна із причин”-знову.

-А інші причини?-я підняла чашку із лате до губ.-У чому була терміновість цією зустрічі?

-Я скучила. Ми давно не бачились. Хіба простого суму замало, аби бажати зустрітись із донькою?

-Ми бачились,-я зітхнула.-Недавно. Я ж тобі телефоную кожного дня, і пишу в месенджерах.

-Ти називаєш те, що зателефонувала мені по відео дзвінку-зустріччю? До того ж, я тільки приїхала від родичів твого батька, і хочу побачити щось хороше після отрути тих змій.

Мама закотила очі і усміхнулась, відпивши частину своєї кави.

-О, точно,-згадала, чому вона їхала,-і як там похорони того скнари? Кому дісталось його лайно?-незворушно запитала.

-Ну, знаєш,-вона важко вдихнула і поставила чашку а блюдце.-Тобі варто було поїхати, попрощатись.

-З якого дива? Я давно з ним попрощалась. Мені більше цікаво, чому ти туди поїхала.

-Заповіт,-вона коротко відповіла.-Потрібно ж було, аби хоч хтось там з’явився.

Я закотила очі, і похитала головою. Мама така ж, якою і була в моєму дитинстві: якщо якийсь родич помирав, вона перша ж їхала на цей похорон, аби почути заповіт. Їй байдуже, чи отримає вона велику частку, чи малу. Її ж бо цікавило і цікавить хто ж першим буде проти останньої волі померлої, чи померлого, хто почне піддавати сумніву правдивість документу, і хто з родичів пересвариться ще більше. 

На сей раз похорон відбувся у мого батька, який покинув мене із мамою, коли я була ще зовсім малою. І хоча мама завжди казала, що більше не хоче чути за нього, та все ж вона вирішила не пропускати такого грандіозного спектаклю. Тож, ось вона повернулась з цього “сумного” дійства, і перше, що її цікавить-моє особисте життя.

-Тож, хто та нещасна людина, яка отримала честь, стати ненависною для всіх родичів?-зрештою, я люблю ці плітки не гірше мами.

-Ти.

Вона допила каву і поставила чашку, натомість я почала кашляти від того, що кава не в те горло пішла.

-Що? Ма, кха, краще так не жартувати.

-Я і не жартую,-незворушність прямо читалась в її очах.-Але в нього там був додаток до того заповіту. Так сказати, умова.

-Байдуже, яка умова, я її все одно виконувати не буду.

-Початкова умова була у тому, аби ти була присутня на похоронах,-продовжила вона.

-О, я вже порушила умови,-схопилась за ці слова, як за рятівну соломинку.

-Він це передбачив,-її спокій мене почав лякати.-Тому наступна умова, якщо ти не з’явишся на похоронах, то маєш виконати наступну умову: вийти заміж за його кандидатів.

У мене, здається, відвисла щелепа. Знаєте, як в тих мультиках, коли персонажі здивовані і у них просто відпадає щелепа? Ось так і я почуваюсь.

-Яких ще в біса кандидатів?-шок відступав, а на його місце приходило роздратування.-Ніколи в його, грьобаному, житті, я не піддався на цю його, бісову умову! Нехай хоч сотню раз в своїх труні перевернеться, та я не дозволю йому створювати моє особисте життя!

-Я знала за таку твою реакцію, але краще все обдумати спочатку, аніж давати остаточну відповідь зопалу,-в цей момент вона простягнула мені аркуш паперу.

-Що це?

-Список кандидатів.

-Якого біса?-я вирячила на неї очі, і здивувалась, що вона таки взяла цей список.-Для чого ти його взяла? Ти ж знала мою реакцію.

Клієнти кафе вже почали підозріло на нас зиркати, але мені було байдуже на їх увагу.

-Знаю,-кивнула вона.-І я спочатку теж не хотіла брати цей аркуш, та побачивши там одне ім’я вирішила спробувати.

Я все ж повернула аркуш до себе стороною, де були надруковані імена та прізвища кандидатів. Швидко пробігшись поглядом по них, я побачила те ж саме ім’я, яке зацікавило мою матір. Леон Філін. Той, кого я знаю з самого дитинства. Той, хто вміє руйнувати і лагодити. Той, хто зруйнував мене на багато часу. Той, хто тільки і робив, що обіцяв. 

-Тим більше ні,-категорично відмовила я.- З ним я навіть дихати одним повітрям гидую.

-Можливо це шанс?-з надією спитала мама.

-Шанс для чого?

-Помиритись. Він має знати все, і ви ж були такими закоханими, не варто втрачати такі почуття через свою впертість,-вона встала та підійшла до мого стільця.

-Не впертість, а гордість,-зиркнула я на неї з усім холодом, який тільки могла показати.

Вона погладила мене по волоссю, і зазирнула мені у вічі.