5 розділ "Її напруга"

 Від обличчя Мейлін

 Коли я побачила, що Рей теж ступив у тому напрямку, я спинилась і поглянула на нього. Рейден завмер, він дивився на мене знизу вгору. Його зіниці забігали, він стиснув губи.

— Хм, - трішки так постоявши, він посміхнувся та опустив голову вниз, — Попрощались, щоб піти в одну сторону. Виходить я таки проведу тебе.

— Куди тобі?

— До друга. А тобі куди?

— До брата.

— В тебе є брат?

— Є, проте я промовчу про нього, - ще не вистачало мені предвзятого ставлення, через те, що я танцю в студії свого ж брата. Спочатку в нашому колективі думали, що Демін завжди просуватиме мене вперед, але зараз вони зрозуміли, що наші зв'язки ні на що не впливають. В цьому колективі мені добре, я відчуваю теплу атмосферу, я знаю - дівчата нізащо не впустять.

— Як хочеш, якщо це такий секрет вже. Чому стоїш? Ходімо, не варто гаяти час. 

 Ми неспішно пішли вже почорнілими вуличками. Деінде проминали темні постаті, місто поступово поринало в сон. Я здійняла очі до неба, чітко було помітно сузір'я - Пояс Орфея. Незважаючи на сиву димку, зорі все ж проглядались. Я на секунду заплющила очі і відчула як вітер грав з волоссям. По тілу пробігли дрижаки - холодає. Задивившись на затянуте небо, я й забула, що потрібно хоч іноді дивитись під ноги. Носком лівої ноги я наткнулась на камінчик, рівновагу втримати не вийшло і я стрімко полетіла вниз. Проте, знову ж таки, впасти мені не дали. Рейден, різким ривком, змусив мене стати на ноги. Я ще дещо похитнулася, тож він притримав мене за передпліччя, поки я не стабілізувалась. 

— Ти хоч іноді дивишся під ноги? - запитав він, скривившись. 

— Іноді, - закотила очі я. 

— Воно й помітно, що "іноді". Якщо що, можу нагадати, я не буду постійно поруч, щоб ловити тебе. Будь уважніше! 

— А ти мене відчитувати вирішив? Я й сама знаю, - сказавши це, я ступила вперед, не дивлячись.Носок боляче вдарився в стовпчик. 

— Та невже, їжачки! 

— А я що казав? 

— Помовч будь ласка, Рейден. 

— Їжачки? 

— Їжачки - точно краще ніж мат. Я не вживаю нецензурну лексику, - лиш розвела руками я, так мені звичніше. Їжаків я згадую в переважній більшості випадків, їжачки - це прекрасно. 

— Та ти що, яка леді. А взагалі, так навіть краще. 

 Я залишила його коментар без уваги. Натомість мій погляд прикувало до дороги, а в голові, наче мантра, лунали думки "тільки не впасти...", "тільки не знову...", "тільки не перед ним". Його коментарі були чіпкими, Рей непроти закинути гостре словечко. Зараз я щиро радію можливості помовчати, не хочк попастися ще на якісь провокації, мені досить і на заняттях.

— Ліннн, - якось підозріло протянув він, порушуючи тишу. — Я сподіваюсь хавтра ти танцюватимеш краще, а не так як на першому занятті. Ти ж вивчила зв'язку? 

— Вивчла. Не починай, ми лиш один раз пробували танцювати в парі.

— Нуу дивись, а інакше будемо повторювати її, поки не стемніє, - а це означало дууже і дужее довго, оскільки ми домовились зустрітись о 10 ранку. Потрібно повторити танець ще з сотню разів, я не можу впасти носом в бруд перед ним. Все таки відповідальність за танець - на всіх його учасниках.

 Сама присутність темноволосого вганяла мене в тривожність, здається ніби повітря згущується і дихати стає ваще. Це почуття відповідальності. Моє коліно травмоване давно, проте кожен місяць через вплив якихось чинників, більш за все навантаження, воно нагадує про себе. Я не можу з цим нічого подіяти вже довгий час. До лікарів я зверталась і не раз, прицьому всі лікарі твердять, як один -  потрібно просто дати йому відпочити. Аби ж все було так просто, ніхто не хоче сприймати серйозно звичайний біль в коліні. Я б, можливо, теж не звертала на це уваги, але іноді бувають моменти, коли його наче хтось стискає, нога ніби перестає нормально відчуватись. При згинанні чи розгинанні, та й в цілому будь-яких рухах під коліно наче вколюють сотні голок, біль різкий та пекучий. Хоча я звикла вже до цього, після таких "нагадувань", біль притуплюється. Це терпимо.

 Магазинчики та кав'ярні змінили будиночки та багатоповерхівки. Світла явно поменшало, як і мого спокою. Не важливо були чи я йду сама цими перевулками, чи з кимось, тут мене торкалась липка тривога. Ніч і темрява дають своє знати. Я не боялась привидів чи вигаданих монстрів, мене лякали люди, деякі з представників цього виду здатні на справді жахливі речі. Люди - найгірші хижаки, ми псуємо нашу планету, життя тварин і рослин, ми руйнуємо власне життя. В деяких тваринах набагато більше людяності, ніж в самих людях.                                                                                                                Я не говорю про всіх, є повно неймовірно прекрасних людей, що роблять цей світ краще. Ми завжди стоїмо, кожен на своїй думці, часом справді важко досягти спільного рішення. Незважаючи на всі тріднощі, я вважаю, що це можливо. Немає нічого неможливо, адже так? Я не питала в когось, я намагалась переконати в цьому себе.

— Ей, все в порядку?

— Так, чому запитуєш?

— Бо ти замовкла і на доволі довго.

— Задумалась, не вертай уваги. Он будинок куди мені потрібно, так що бувай! До завтра.

— Дійдеш?

— Дійду, тут три хвилини пройти. Дякую, що провів. Хоча скоріше пройшовся зі мною в одну сторону, - лиш розвела руками я.

— Тоді ще побачимось, - сказавши це, хлопець пішов в зворотньому напрямку. Невже йому не так далеко, а він вирішив провести мене вже до кінця. Схоже я цього не дізнаюсь. 

 Я буквально секунду дивилась йому в слід, далі ж я продовжила крок додому. Темрява нагнітала, тому до того неспішний крок, перетворився в швидкий та розлогий. Мене вже чекає брат.

* Хлопець, пройшовши декілька кроків, спинився. Він розвернувся та споглядав за тим, як Мейлін дійшла до квартири. Він відчув її напругу, коли світла стало менше, тож хотів переконатися, що до дому вона дійде спкійно і без пригод.