Минуло пів року.
Вікторія стояла за лаштунками великої сцени, дивлячись на своє ім’я на афіші. Поруч — назва трупи, світло, яке колись здавалося недосяжним. Тепер це була її реальність.
Контракт вона підписала того ж вечора. Не як «випадкову дівчину», а як танцівницю, яку обрали серцем. Її шлях був непростим, але кожен біль, кожна сльоза зробили її сильнішою
Вона не забула й своє містечко. Танцювальний гурток для дітей не закрили — навпаки, він став частиною великого проєкту. І коли Вікторія приїжджала додому, діти зустрічали її з сяючими очима, вірячи: мрії справді здійснюються.
Дмитро чекав її за сценою. Так само, як уперше. Без гучних слів — просто поруч.
-Ти щаслива? — запитав він.
Вікторія усміхнулася.
— Я на своєму місці.
Світло софітів запалало. Музика почалася.
Вона вийшла на сцену — не боячись, не сумніваючись.
Бо її танець більше не був мрією.
Він став її життям.
Кінець. 💫💃