Розділ 10 (кінець)

(Ну ось і все. Це останній розділ, який я написав. Книга завершена. Остання крапка внизу, останнє слово, останні абзаци, останні діалоги. Сподіваюсь вам історія сподобалась і ви прочитаєте її, та чекатимете нових історій. Гарного всім дня💐😁😘).

  Йшов тиждень, йшов другий. Уже настала субота. Міккі прибув під двері лікарні з квітами і братом поруч, щоб зустріти свою кохану дівчину. Катріна вийшла у гарному вбранні, вона йшла впевненим кроком і не було схоже, щоб вона потрапляла в аварію. Її тіло так само досі приваблювало Міккі. Вона підійшла до нього і поцілувала в щоку, прийняла букет квітів і обійняла Артура. Міккі відкрив їй двері автомобіля, куди вона одразу сіла. Артур поклав її речі до багажника і сів за кермо. Автомобіль рушив з місця. Уже через мить лікарні видно не було. Міккі вів автомобіль частково поглядаючи на радісне обличчя Катріни. Вони заїхали у придорожній кіоск, щоб купити попити і поїсти. Міккі взяв і собі і їй смачну каву з молоком і медяник, посипаний гарними кульками. Катріна слухала розповіді Міккі і смакувала смачним напоєм. Тоді вона попросила Міккі зробити для неї дещо, але спершу їй треба потрапити на вокзал надземного метрополітену. Міккі здивувався такому рішенню, але послухав її і зробив як було сказано. Метрополітен якраз починав відправлятися. З рупору, що висів на колонні пролунав голос.

 - Увага! Всім пасажирам зайняти свої місця! Потяг відправляється через десять хвилин. 

  Катріна схвильовано почала оглядати вокзал, а з ним і вікна потягу. Кого вона так пильно шукає - думав Міккі? Катріна взяла руку Міккі і притулила її до свого обличчя. Вона сказала.

 - Міккі, я доїду до дому на потязі. Ти завтра вільний?

 - Так. А що трапилося, що ти захотіла на надземному метрополітені?

 - Просто так...у цьому ж нічого страшного немає?

 - Та ні, їдь. Завтра я на роботі до шостої, тож я по тебе заїду.

 - Чудово, тоді бувай - вона поцілувала його і вибігла з авто, та побігла купувати квиток. 

  Біля каси було дуже багато людей. Натовп купував квитки мов навіжений. Кожен ніби мав свою справу, на яку потрібно було спішити, щоб по скоріше її скінчити. Людей було багато і дуже різних. Виблискували яскраві червоні блузки, виднілися красиві, молодіжні капелюхи на головах чоловіків, каблучки на ногах у дівчат були високими, а підошви туфель чоловіків були плоскими, або на невисокому каблучку. Розмови перепліталися і було чути лише виразні слова, такі як "Привіт", або "Бувай" . Раптом черга зменшилася. Катріна сиділа на лаві і очікувала коли останній чоловік з донькою куплять білет. Це завершилося. Черга щезла, але сталося це майже через годину після того, як Катріна вийшла з авто. Міккі на той момент уже не було на вокзалі, він був можливо в дома, або в кафе. Катріна підійшла до каси і попросила білет до кінця міста. Касир поглянув на неї і почав оглядати стіл. 

 - Зачекайте мем, мав десь бути ще один - касир пильно оглядав тумби і стіл, та знайти білет так і не міг. Він сумно глянув на Катріну і промовив також сумним тоном - Вибачте мем, немає білета.

  Катріна сумно схилила голову до низу і спокійно відійшла від каси заклавши руки. Вона дивилася на все крізь пальці. Їй здавалося, що нічого вже не вийде. Цілих два тижні їй не снився більше Едуард. Навіть не було натяку на те, щоб він десь з'являвся. Катріна була стривожена цим, але для того, щоб переконатися у його відсутності вона і приїхала у такий самий день, як при першій зустрічі. Потяг почав заводитися. Рупор почав голосити про відправку.

 - Увага! Потяг відправиться через три хвилини. Прошу зайняти свої місця.

  Катріна почала панікувати. Вона сподівалася побачити Едуарда хоча б сьогодні, але водночас їй здавалося, що цього більше не станеться ніколи. Раптом вона побачила чоловіка, який сидів на лаві поруч. Він був уже старенький, одягнений в чорне пальто, на голові замшевий капелюх і тростина в руках. Він сидів схиливши голову і тримав в руках два білети. Вона просто сіла коло нього, схиливши обличчя на долоні. Він поглянув на неї, здивувався і тихенько притуливши руку до її плеча запитав.

 - Вам погано мем? - його ввічливий але старицький тон втішив Катріну. Вона ж підвела очі і відповіла.

 - Я гадала, що зможу купити білет на потяг, але виходить, що ні. Мабуть я більше ніколи його не побачу.

 - Оце так дивина. Я теж вважав що сьогодні поїду до доньки.

 - Що вам завадило?

 - Вона не хоче мене бачити. Стидається мене. Каже, що їй краще з друзями, а не зі мною.

 - Співчуваю. У мене у самої дітей немає. Я для такого ще молода, але я чудово вас розумію.

 - Теж не хочете когось бачити, чи вас хтось? 

 - Я не хочу.

 - Хлопець чи може родина якась?

 - Батьки. Але впевнено вони і мене не хочуть бачити.

 - Не думайте так. Вони вам будуть раді завжди. Батьки ніколи не відкидають своїх дітей, навіть якщо вони неслухняні, навіть якщо покидають рідну домівку. Це діти здатні залишати батьків не згадуючи їх. Вони осліплені метою перейти до майбутнього життя, нового життя, або як правильно казати - дорослого життя.

 - Я лише зараз розумію як це не поважати батьків. Яка ж я була сліпа.

 - Що вірно, то вірно.