Розділ 8

(Всім привіт, вибачте мене за пізній прихід, але я мав особисті проблеми, тому не продовжував викладати твір. Зараз я знову можу писати і в скорому часі твір буде завершений!)

  Тієї місячної ночі Міккі вважав себе найщасливішим хлопцем у всій Франції. Йому не відмовили.

  Ліхтарі нічного міста освітлювали дорогу до дому. Міккі вів автомобіль, а Катріна сиділа на пасажирському сидінні і спала. Міккі лиш частково поглядав на неї і милувався її красивим сонним видом. Її миле личко, що спало було настільки гарним, що хотілося його розцілувати. Руки були ніжно складені на колінах, що хотілося їх тримати і не відпускати до кінця. Ось уже виднілися квартали, у яких вона проживала. У будинку на вулиці Ейфеля під номером 17 горіло світло. Міккі акуратно розбудив Катріну.

 - Вставай соня, ми приїхали.

  Катріна протерла очі, посміхнулася до нього і вийшла з авто. Він провів її до порогу і просто уже хотів попрощатися, але тут вона прикрила пальцем йому губи і піднялася на пальчики ніг. Піднявшись вона акуратно нахилила свою голову до його, і ніжним поцілунком попрощалась самостійно. Міккі був ніби у іншому всесвіті. Його голубі очі почали сяяти на світлі ліхтаря, що висів на дашку. Акуратне чорне волосся встало дибки. Він ніби потрапив у нірвану. Повільно ідучи по сходинках до низу він з радісною посмішкою дивився їй у обличчя. Вона лиш ніжними долонями махнула йому на прощання і відправила повітряний поцілунок 😘. Міккі сів у автомобіль і поїхав до свого дому, а Катріна уже так хотіла спати, що навіть за вечерю не сідала. Одразу пішла до своєї кімнати.

  Міккі їхав і дивився на зоряне небо через лобове скло. Його радощам не було меж. Він вірив, що у них усе буде добре. Подивившись на годинник він згадав, що йому завтра на роботу, тому не чекаючи нічого він піддав газу і поїхав спати.

  Катріну уже вітали з поверненням. Але її втома була настільки сильною, що вона уже просила Раяна і Ріту не чіпати її до ранку. Ріта лиш запитала чи все пройшло чудово, на що та відповіла.

 - Повір подруго, я найщасливіша дівчина у всій Франції, ха ха - з посмішкою сказала вона і зайшла у свою кімнату, зачинивши двері.

  Тоді вона навіть не роздягаючись лягла на ліжко і важко видихнула повітря з грудей. Через мить її очі почали замикатися і вона заснула. У кімнаті горіло світло, книги стояли на полицях і припадали порохами. На столі стояли перо, ватна паличка з корочком води для того, щоб витирати хляпи чорнил, і листи паперу. На деяких був каліграфічний текст, а деякі ще досі були пустими. Вмить кімнати почала мінятися. Ніби і вир її почало тягнути. Катріна почала читати у повітрі і з кожною секундою її тіло почало зменшуватися. Під кінець вона стало маленьким метеликом синього кольору, який сидів під Ейфелевою вежою, яка захищала його від дощу. Сильному бажанням було знову потрапити на балкон у самому верху. Катріна придивилася і побачила, що на поверхні вежі щось світиться червоним кольором і ніби кличе її. Катріна почала підлітати до верху, уникаючи крапель дощу. Лиш одна краплина і вона паде до низу. Уже через кілька хвилин впевненого польоту вона була на верху. Вона побачила чоловіка, що уже не був одягнений у красивий одяг, а сумно схиливши голову стояв і дивився на низ. Тоді і Катріна перетворилася в людину, але була у своєму звичайному одязі, а не у красивому синьому платті. Дощ падав, блискавки били у далечині, і чувся місцями грім. Катріна підійшла до чоловіка і разом із ним почала дивитися вниз. Тоді він запитав її.

 - Як ви провели вечір?

  Катріна була досить сумною. Чомусь у цій атмосфері їй не хотілося танцювати. З кожним разом, кожен сон мінявся. Цього разу це уже було схоже на кошмар, але де немає нічого лячного, лише цей дощ. 

 - Чудово Едуарде, дуже чудово.

 - Ви щасливі?

 - Так. Як ніхто інший - вона це говорила мов мертвий, бездушний і без емоційний організм.

 - Завтра ваша книга уже буде на друкарських станках. Незнаю, але передчуття мені це підказує.

 - Що? Передчуття? Я раніше від вас такої серйозності не чула.

 - Серйозності? Я від початку писання не був серйозним. Письменник не повинен ставитися серйозно до своєї праці. Давши волю жорстким правилам, результат буде жахливим і нецікавим.

 - Я не розумію. До чого ви ведете?

   Едуард підняв капелюх, щоб було видно його засмучені очі. З капелюха стікала вода, його плащ був повністю мокрий, а вираз обличчя говорив сам за себе. 

 - Ви йдете за своєю метою сліпо сподіваючись на успіх.

 - Що!? У якому сенсі? - Катріна почала нервувати. Її руки трусилися, а очі хотіли плакати - Ви говорите загадками.

 - Ні, це ви просто не можете нічого зрозуміти.

 - Це такий натяк на те, що я тупа?

 - Ні. Це натяк на те, що ви успішні, але цей успіх сліпить вас і ви не бачите усієї реальності. 

 - Якої реальності?

  Катріна почала панікувати. Дощ і блискавки стали потужними. Вітер дув прямо в обличчя, а в венах стигла кров. Волосся Катріни було мокрим як і  одяг. Вона не могла зрозуміти, що саме їй хоче сказати Едуард. 

  Якщо ви не розумієте так, то я зроблю інакше - тоді він клацнув пальцями і вимір різко змінився. Тепер вони знаходилися у дивному темному приміщенні, що ніяк не було схоже на Ейфелеву вежу. Дивні двері були відкриті і там було чути звуки друкарських машин. Катріна зайшла, а Едуард за нею. Перед нею повстав цілий ряд робочих машин, які друкували її книгу, яку вона так прагне видати. Наступний ряд був де їх уже продавали. Вони як і по її мріях, стоять на прилавках і красуються. Люди їх купують і читають, а їх все більше і більше. Але наступний ряд був іншим. Після прочитань люди розділилися на два види і говорили, що це стало звичайною класикою. І по її наступних виданнях все ставало дедалі гірше. Вона стала обузою, непотрібною. Її книги не купували, не читали, вони припинили подобатися. Після третього ряду йшов четвертий, де вона залишилася без нічого і так надалі залишить писання книг.