Розділ 5

(Хочу сказати, що написання книги підходить майже до кінця. Прошу відстежувати мене, щоб не пропустити нічого нового. Зараз викладено 5 розділів, ще 5 і книга завершена. Дякую усім за увагу😁🙃 Прошу підписатися, кому книга дійсно зайшла)...

  Я прокинулась у дуже дивному сні. Навколо мене було чути шелест вітру, під моєю головою, яка мов би лежала м'якій подушці рухалась зелена травичка. Я підняла голову і зрозуміла, що я зовсім не в себе в кімнаті. Навколо світилися ліхтарі, люди ходили по нічних вулицях Парижа, а в центрі мого зору красувався фонтан і Ейфелева вежа, що світилася жовтими світилами. 

  Я підвелася землі і попрямувала у сторону фонтану. На дворі на диво була ніч, а я лягала по обіді. Це я чітко пам'ятала. Фонтан працював, голуби прилітали до нього і пили воду. Молоді пари гуляли по тротуарах в теплих обіймах і насолоджувалися нічним пейзажем небесних зірок. Я сіла на мурований бік фонтану. Він був холодний. Я сиділа і думала, чому я тут опинилася? 

  Раптом моє тіло почало повільно набирати легкості. Я мов витала в повітрі як пушинка. Мені стало погано. Я відчула легкий жар і біль в животі, а тоді поглянула на руки, які почали світитися. З них почав сипатися жовтуватий пил. Я почала боятися цього і запхала руки у холодну воду фонтана. Вода не змила цього пилу, а він продовжував рости. Скоро усі мої руки уже були заповнені ним. Серце почало битися сильніше і в момент зовсім зупинилося. Я впала на землю і заплющила очі від болі, якої я вже не відчувала. Через мить я знову бачила все те саме, але здавалося, що зі мною щось не так. Я хотіла лиш поглянути вниз на свої тіло, чи все з ним в нормі, як хутко злетіла у повітря. Порив вітру ледь не зніс мене, але я утрималась. Я спробувала обернути голову, але мене понесло в праву сторону від фонтану, тоді в ліву. Не розуміючи, що зі мною коїться я знову почала панікувати. Вмить на мій погляд потрапили дивні ниточки, що висіли наді мною. Я спробувала досягти їх руками, та поглянувши на свої теперішні руки я ледь не померла від страху. У мене не було рук. Це були маленькі, волохаті лапки. Раптом я різко підвелася вгору і побачила площу, біля Ейфелевої вежі всю навколо. Враження були дивними, бо мені здавалося, що я літаю. Я потроху почала звикати до цього. Мені уже було не так страшно, як на початку. Тепер я хотіла зрозуміти лиш одне. Що я таке? Я летіла над площею у пошуках свого відображення, і мені було потрібно лише просте вікно. Першим, що потрапило мені на погляд, було скельце, що лежало розбите на дорозі. Я акуратно прилетіла до нього і поглянула на саму себе. 

 - Метелик!? - паніка охопила мене. Думки лізли з голови, а за ними приходили все нові і нові. Голова не розуміла нічого. Зосередитися на чомусь одному я не могла. 

 - Який до біса метелик!? - я не чула власного голосу. Кінець кінцем я ж метелик🦋. Я чула лише власні думки, що лунали у мене в голові. 

  Нічого не розуміючи я полетіла кудись  у сторону вежі. Марна надія на те, що я знайду там допомогу трималася на одному відсотку. Чому я ще сплю? Чому я досі не відкрила очі?

  Краєм свого ока, я побачила як мої сині, гарні крильця розвиваються під поштовхами. Вони були дуже гарними. Колись я бачила подібних метеликів, але щоб стати ним самим, це було щось дивне. 

  Я уже майже долетіла до верху вежі. Він світився своїми чудовими вогнями і вид з нього був надзвичайно красивий. Здавалося, що це не сон, а на яву. Я присіла своїми маленькими лапками на металеве обрамлення і поглянула на них. Було досить таки високо. На низу ходили люди, їздили машини. Позаду мене була та сама кімната Ейфеля, що зачинена на три замки. Лише воскові фігури виднілися всередині. Хотілося зайти туди, звичайно в образі людини, але це було неможливо. Мене заворожував вид з вежі. Я завжди мріяла про це. Навіть сни бачила, та опинилось, що ці сни були віщими. Вони збулися.  

  Так нічого і не сталося. Я далі залишалася у тілі метелика. Потрібно ж якось розбудити своє тіло. Раптово перед моїми очима пролетів, якийсь синій вогник. Я очима прослідкувала за ним, щоб зрозуміти куди він летить. Він присів на те саме обрамлення, що і я, та склав свої красиві, сяючі блакитною синявою крильця. 

 - Ще один метелик? - я не могла запитати його нічого - Мабуть це теж чийсь сон, але що він робить тут?

  Тут моє маленьке тіло почало знову сипатися жовтуватим пилом. Він падав на обрамлення і я почала відчувати щось болюче. Мене почала боліти голівка і руки з ногами німіли. Врешті я заплющила очі і заснула.

  Коли я відкрила очі, то зрозуміла, що я знаходжуся у лежачому стані. Підвівшись я оглянулась і побачила його. Мене охопив одночасно і радісний жах і жахлива радість. 

 - Що він робить у моєму сні? - це зараз було єдине питання, що турбувало мене. Тут він почав говорити.

 - Чудова сьогодні ніч. Правда ж, Катріно?

  Мої очі самі собі не вірили. Я бачила його лиш раз у тому купе, а тут він знову стоїть переді мною. Я радісно відповіла йому з маленькою посмішкою на обличчі.

 - Так, сьогодні зоряно.

 - Люблю це місце. Особливо вночі - я підійшла до нього. Випадково торкнулася рукою його долоні. Мені одразу стало соромно. Я вся почервоніла, а він лише заклав руку за спину і посміхаючись відповів.

 - Париж правда прекрасний.

 - Не можу не погодитися з вами, Едуард.

 - Знаєте, мабуть це прозвучить безглуздо, але я прилетів сюди...