Розділ 3

  Уже через кілька годин довгої дороги, я нарешті знайшла наземний метрополітен, що довезе мене прямо до мого нового дому. Дивлячись очима на щойно прибулий потяг, я згадувала той день, коли їхала із рідного дому. 

  В той день у Києві тоді був наплив бажаючих отримати квиток до Парижу. Люди підходили і хапали їх, та запихали у кишені. Навіть билися за них. Одна жінка, що стояла з маленькою дитиною побила своєю сумочкою іншого чоловіка, що взяв білет перед нею, поза чергу. Він ледь відійшов після такого, але побила вона його жорстоко. Три зуба йому вибила. Я ж тоді гадала де розвивати свою творчість і хапалася за будь що. Цей квиток сам прилетів на пориві вітру мені в руки і я зрозуміла, що Бог почув мене. Доля сама підкинула мені шанс на краще майбутнє. Я схопила квиток і не чекаючи побігла до дому за своїми речами. Кінець кінцем потяг відправляється завтра. Батьки категорично забороняли мені їхати. На цей день мені уже було дев'ятнадцять років і я могла їхати за кордон. Батько суворо кричав на мене, а мати слізно просила не їхати. Я її заспокоїла, але батько стояв на своєму. Він ніколи не любив моє писання. Він вважав це безглуздям, тому я ховалася від нього, щоб вільно писати історії. Я крала з його шухляди папір і втікала у той сарай, чи закривалася у туалеті і писала. Одного дня він прийшов п'яним до нашої квартири. Мені стало страшно від його вигляду і поведінки. Тоді він знайшов мої записки, що я ховала під матрацом свого ліжка. Я просила його не чіпати, та він ударив мене по лиці і я впала на підлогу у сльозах. Ця свиня була злою мов сам сатана, а ще й кричав на мене.

 - Думаєш заробиш на цьому! Думаєш воно тебе забезпечить грошима! - він кричав і на моїх очах, поки я ховалася за спиною матері, він рвав мої листки на мілкі клаптики паперу. 

  Моїм сльозам не було меж. Тоді я втекла до туалету і закрила його на ключ. Я проклинала його. Хотіла, щоб він щез. Хотіла, щоб його не стало. Я не любила його як батька і він був для мене ніким. Поки я плакала, то він ломився в двері і кричав.

 - Вилазь паскуда мала, бо мій ремінь чекати не буде! - я гадала, що він зараз виб'є двері і почне мене бити, але тоді мій ангел заступився за мене і він пішов з дому по своїх особистих справах. Я зібрала порвані листки і заховала їх у комод. Тоді у мене була мрія. Покинути це кляте місце.

  Варто було дожити до повноліття і почати читати на площі Києва свої вірші, щоб получити цей квиток. Тоді уже я вирішила покінчити з минулим і писати майбутнє. Нове майбутнє. Я заробила достатньо і відправилась в дорогу. Батько довго зупиняв мене, кричав на всю вулицю, кидав у мою сторону каміння, та я навіть не оглянулась. Перед поїздкою я сиділа довго на вокзалі і очікувала на свій потяг. Чомусь всередині я відчувала біль. Незнаю чому, але я хотіла позбутися його якомога швидше... 

  Раптово прогулів свисток і чоловічий голос почав говорити.

 - Заходьте усі у потяг! Потяг відправляється через п'ять хвилин! Повторюю, заходьте у потяг!

  Тут двері мого потягу відкрилися і я зайшла у середину. Все як тоді, коли я сідала у потяг, що віз мене до Парижу. Я зайшла до середини і віддала свій квиток. Мені сказали що моє купе під номером "74". Я одразу попрямувала туди. Ідучи по гарних коридорах потягу я дивувалася його красі. Він був гарний і оздоблений красивими прикрасами. Купе були зроблені зі всіма зручностями для людей. Гарне розкладне ліжко, столик, полиці, на стіні над дверима висів годинник, а ще невеличка люстра. Я розмістила свої чемодани під столом. Дорогу мені обіцяли трішки довгою, але нічого. Це мені не вперше. 

  Потяг рушив. Я сиділа і дивилася в вікно, з якого було видно собор паризької Богородиці. Згадувалося мені, як я ходила у собор в Києві щоб помолитися за щасливе життя у своїй сім'ї. Тоді, коли я їхала сюди, я почула як співають святу літургію увечері. Я пішла послухати, поки потяг ще не прибув. Отець так гарно співав, що мені було любо слухати. В кінці він почав мовити проповідь, під час якої сказав. 

 - "Один юнак колись мав сім'ю. Так, маленьку, батько, мати і маленька донька. Але скаржився, що його б'ють, ображають, не дають розвивати свій талант і це все просто так. Одного дня він прийшов до храму Господнього і почав молитися. Після цього він прийшов до дому і побачив батька, що сидів на кріслі і плакав, а мати тішила його. Він підслухав, про що вони говорять і почув, що батько каже, що шкодує за те, що бив по п'яні і тверезості свого сина. Він плаче і хоче вибачитися перед ним. Тоді син зайшов до кімнати, обійняв батька і поцілував його, та пробачив йому все".

  Після цих слів я задумалась, а чи правильно я робила? Мені батько не давав розвивати свій талант, але все ж він є моїм батьком. Мати напевно слізьми заливається. Батько мабуть знову сів за пляшку пива і навіть не думає про мене. Нічого страшного. Я зараз сама по собі. Сівши у потяг я помчала на зустріч кращому дню. Новому дню.

  Зараз я знову бачу, як переді мною минають дивні краєвиди міста Парижа з цього прямокутного, гарно вимитого вікна. Я їхала і дивилася на ці красиві будинки, що навіювали на мене думки істинної Франції. Маленькою я уявляла Францію такою, якою вона не є зараз. Я гадала, що тут усе аристократичного ниточки. Гадала, що усе так, як показували у тому маленькому екрані монітора, на маленькому телевізорі. Єдине, що виявилося доволі красивим, це Ейфелева вежа і вигляд з її вершини. Я витягла з сумочки свій блокнот і перо, щоб почати писати. Потяг їхав рівно і не трясся від нерівної колії. Приклавши перо до паперу я хотіла почати писати. Рука далі мене не слухалась. Вона стояла на рівному місці і не рухалася. Чорнило крапало на папір, а букв далі не було видно. Так я просиділа, тримаючи перо в руці майже пів години. Раптом я почула дивні звуки з коридора. Вони рухалися в сторону мого купе. Я легко висунула голову, щоб поглянути, що там коїться. По коридорі йшов чоловік і чомусь так спішив, що пробивався крізь натовп людей, що між собою говорили. Він пробивався, та люди не звертали на нього уваги. Коли він пройшов крізь них, то зачепився туфлею за невеличкий поріг і колобком покотився до мого купе. Я дивилася на нього з висоти і бачила гарне, чоловіче, добре доглянуте обличчя. Волосся було акуратно прикладене на біг, а колір волосся був золотистий. На ньому був білий піджак і білі брюки, а на ногах чорні мешти з золотими візерунками. На поясі був чорний пояс а на шиї блакитний платок. На очах були одягнені окуляри, скельця яких були трішки тріснуті. Мабуть від того, що впав. Я нахилилася до нього і поглянула в його закриті очі. Раптом він їх відкрив, від чого я сильно злякалася. Він оглянув косо очима де він і що він тут робить, а тоді заговорив до мене.