Перо ледь тримається в руці. Під важкі для моїх вух звуки постійного стуку коліс потяга, писати тонкі букви на білому папері стає все важче і важче. Постійний біль у голові не дає навіть можливості придумати назву. Він все шумить і шумить, а потім чується протяжне "ТУ-ТУ-У-У" і я відчуваю нестерпний біль по всьому тілу. Не раз під час цієї поїздки я задумуюся лиш про одне. Чи варте воно цього? Чи може краще було б повернути назад? Повернутись у холодний край, де зараз тільки починає топитися сніг, а бруньки на деревах і кущах лиш народжуються? Де по ранкових перших сонячних променях чути спів горобця, який починає свій день? Де чути звуки летючих по дорозі автомобілів? Де все оку миле, але водночас таке просте? Ні! Неможна! Неможна повертатись! Я поставила ціль, я піду до неї. Крок за кроком, сходинка за сходинкою і я знайду цікаву ідею для того, щоб прикрасити різними буквами свого рідного алфавіту цей білий папір. Ідею, яка буде цікава моїй публіці.
Потяг їхав швидко і суворо стукали його колеса по металевих рейках. Потяг був довгий і лячний на перший погляд. Він нагадував велетенського змія, що повзе по землі у пошуках здобичі. У його довжелезному нутрі уже назбиралося близько тисячі невинних жертв. Серед цих невинних жертв була і я. Маленька, молода і приваблива письменниця. Ой, я сказала приваблива? Самій смішно стало з моїх слів. Хоча і я заслуговую на кохання. Правда, поки я перетинаю кордон у нутрі цього змія, я про таке і не думаю. Людей у потязі було багато. Як я вже і казала, близько тисячі. У кожному купе сиділо по чотири персони. Це були або великі сім'ї, або компанії хороших друзів. Я ж сиділа одна. Мені не потрібно було розмов, жартів, цікавих історій.Мені була потрібна лише тиша. Тиша мій добрий друг з самого дитинства. Пам'ятаю як я втікала з дому в старий, повалений сарай і лягала в купу сіна та маленьким шматком крейди, що вкрала у школі, писала віршики. Там було тихо і затишно. Прохолодний вітерець дув по обличчі, а коли падав дощ, то краплинки билися об шифер на даху. Цей звук навіть зараз був би приємним. Тиша мій вірний друг. Вона ніколи не підводила мене. Весь час, що я з нею, вона завжди давала хороші поради. Лише зараз я розумію, що це були лиш мої власні думки, та тоді на це було все одно.
Почувся знову цей клятий і досить таки довгий звук "ТУ-ТУ-У-У". Я злякалася цього різкого звуку. Моє перо впало на підлогу і покотилося під лавку. Я хотіла дістати його, але не змогла. Вмить потяг різко почав повертати. Була легка тряска, від якої моє перо саме вискочило назад. Я підняла його і поклала в сумку, щоб не заважало. За ним я поклала блокнот і чорнила в скляній банці у вигляді сердечка, які перед цим міцно закрила, щоб не витекло. Набридло мені тримати пустий лист і дивитися в нього, мов у воду.Я поклала лікоть на стіл, а підборіддя сперла на долонь і дивилася у вікно. Перед моїми очима пробігали красиві види. Захід сонця, який розмальовує небо оранжевими барвами. Озеро, що було дуже низько, але як красиво у ньому виблискували останні сонячні промені. Десь було видно ліси і поля, які ще трішки були присипані снігом. Потяг мчав через усі ці простори, везучи мене у місце, де я знайду те, чого мені так не вистачає. Уже на небі виднілися ясні зорі. Сонце зайшло за обрій і на заміну йому прийшов місяць. Він нагадував мені човен, що плив по безкрайньому морю, що зветься небом. Він плив у невідомість і бачив багато. Кожного дня він приходив на зміну сонцю. Маленькою я думала, що хтось тримає його за мотузку і йде, несучи за собою навколо землі. Я навіть хотіла знайти цього дивного носія, та подорослішавши я зрозуміла, що це лише були дитячі фантазії. Але чомусь я в це вірила. Чомусь я хотіла, щоб це було правдою. Так і зародився мій дар. Дар писати історії.
Колись я навіть не хотіла читати книг. Я ненавиділа цю справу. Стільки сторінок і незрозумілий сюжет. Дивні імена письменників і поетів, які важко було запам'ятати. Я не любила це. Але одного дня все змінилося. Одного дня я почула на одній з вулиць ще того Києва як якийсь чоловік, зібравши біля себе цілу юрбу людей, читав щось із блокнота. Це було настільки вражаюче, що моя голова була забита ідеями. Він читав це так гарно і чітко, що я уявляла себе на його місці. Вмить я побігла до дому, незважаючи на те, що з мого шкільного портфеля вилітали ручка і олівець з стиркою. Я бігла на зустріч майбутньому. Сховавшись у тому сараї, я писала на дошці, стіні, корі дерева, а пізніше перейшла на папір. Я брала старі шматки картону і папірці, що привозив батько з роботи і носила їх у той сарай. За весь той час я написала не менше сорока історій.
Одна з них мені навіть запам'яталася. Вона розповідала про чоловіка, який шукав чогось надзвичайного. Він знаходив багато, але все це не могло його вразити. Одного дня він прогулювався по набережній і знайшов блискучий предмет. Це була перлина з намистини, яку можливо хтось загубив. Але і вона його не вразила і він кинув її у море. Ідучи далі він зустрів дівчинку, що плакала і тримала в руці порівну мотузку, з якої падали перлинки. Чоловік зрозумів, що перлинка, яку він кинув у море належала цій дівчинці. Він швидко роздягнувся і стрибнув у воду, щоб знайти ту перлину. Пливучи по дні він все рив і шукав її. Та враз він натрапив на скриньку. Скринька була гнилою і поросла водоростями. Колодка на ній була покрита іржею і зламалася при легкому дотику. Чоловік відкрив скриню і побачив в ній те, що вразило його до глибини душі. Скриня була заповнена красивими і дорогоцінними каменями і прикрасами. Чоловік витягнув її і подарував засмученій дівчинці, яка зраділа від цього і обійняла його. Цьому він здивувався ще більше, бо ніколи не відчував на собі дитячих обіймів.
Ця історія чимось схожа на мою. Я теж шукаю те, що вразило б мене, або моїх оточуючих. Та наскільки глибоко мені треба буде пірнути на дно, щоб знайти те, що мене вразить? Чи може пірнати не обов'язково? Незнаю.
#7508 в Любовні романи
#1741 в Любовне фентезі
#1465 в Молодіжна проза
#605 в Підліткова проза
Відредаговано: 27.04.2023