5

Влаштувавши на роботу свою сільську родичку, Петро Михайлович не бачився з нею декілька місяців. Навіть і не згадував про ту випадкову зустріч з Дариною. Не вистачало на те часу. Різних справ і без того було достатньо. Наближалися місцеві і парламентські вибори, і всіляких проблем і обов'язків, пов'язаних з ними у чоловіка істотно додалося. Але якось в кінці осені він все ж таки заскочив на ринок, яким володів. Потрібно було вирішити деякі комерційні питання.

Директор ринку Тарас Степанович був його старим другом, тому, коли всі справи були облаштовані, в його кабінеті як звично накрили щедрий стіл. Час був обідній, і Петро Михайлович не відмовив собі в задоволенні трохи перекусити і поговорити з давнім товаришем. Вони випили по чарчині коньяку, закусили скибочками лимоном, після чого худорлявий старий, хитро примруживши ліве око, вимовив:

– Петре Михайловичу, спасибі тобі за нову співробітницю.

– Яку співробітницю? – здивовано запитав Петро Михайлович, ще не розуміючи про кого, йде мова.

– Ну, пам'ятаєш, ти мені влітку порекомендував узяти на роботу молоденьку блондиночку. Сам ще і привіз на ринок. Тямуща виявилася жіночка. Бухгалтер з неї відмінний. Схоплює все на льоту. Я її вже і на посаді підвищив, і зарплати трішки додав.

Поки Тарас Степанович розхвалював бухгалтерські таланти Дарини, Петро Михайлович несподівано пригадав одну важливу розмову, яка відбулася у нього напередодні з його тестем Василем Миколайовичем. Трапилося це кілька днів тому, коли старий шкарбан спеціально приперся з Києва щоб подивитися, як йдуть справи в області взагалі і у нього зокрема. У політичному житті країни намічалися серйозні зміни, і тесть, велика шишка в столиці, ґрунтовно готувався до них.

Бесіда відбувалася в саду їх заміського будинку. Василь Миколайович, маленький огрядний мужчина, виблискуючи величезною лисиною в прохолодних променях листопадового сонця, поважно простував по мармуровій доріжці. Петро Михайлович послужливо дріботав за ним, уважно слухаючи уривчасті фрази кинуті тестем.

– Ти зрозумій зятьок, настав час великих змін… Ми в силах зосередити велику владу в свої руки… Потрібно тільки все гарненько продумати і грамотно організувати… Головне натиск і рішучість… Ми не можемо втратити такий сприятливий шанс… Ці вибори повинні остаточно показати хто в країні господар… Але у всяких виборах головне що?...

– Гроші, – ледве зміг вставити своє слівце Петро Михайлович.

– Правильно гроші, але не тільки вони. Важливіше для нас зараз люди. Вірні, тямущі і грамотні фахівці на яких можна буде вважатися у всьому. Гроші у нас є, але потрібно ще знати в кого їх з користю можна вкласти. 

І різко зупинившись, пильно поглянувши на зятя, Василь Миколайович несподівано вимовив:                                                               

– Я ось тут подумав, може бути твою кандидатуру на мера міста висунути. Як вважаєш, потягнеш таку посаду? Зможеш зять виправдати мою довіру і не підвести?

І не дочекавшись відповіді, сам підсумував розмову:

– Знаю, знаю, звичайно ж, справишся. Підбирай собі команду. Деяких висококласних фахівців пришлю тобі зі столиці, але в основному ставку роби на своїх пацанів.

І ось вже більше тижня Петро Михайлович сушив собі голову над тим, кого ж ще потрібно включити в свій передвиборний штаб. Звичайно ж, у нього було досить досвідчених і перевірених людей, яким він довіряв сповна. Але у кожних виборів є і своя зворотна сторона невідома недосвідченій громадськості. Є таємні справи, про які краще не знати навіть найближчим соратникам. Нарешті є немало лоскітливих фінансових операцій, для яких потрібні люди не те що цілком вірні, але абсолютно залежні від нього.

І тут Петра Михайловича немов осяяло. Адже Дарина якраз та людина, яка йому терміново потрібен. Вона напевно нікого з впливових людей в місті ще не знає. Про її існування поки невідомо ні його найближчим друзям, ні тим більше можливим конкурентам і суперникам. Крім того, жінка зараз повинна бути йому дуже вдячна за допомогу, а значить, буде вірною і слухняною. Те, що вона, можливо, не такий вже сильний фахівець в своїй справі відходило на другий план. Гра безумовно вартувала такого незначного ризику. 

Посміхнувшись від такого прекрасного збігу обставин, чоловік плеснув в чарки коньяку і весело запитав:

– Так говориш, Тарасе Степановичу я тобі хорошу помічницю знайшов? А нумо поклич її сюди.

Директор ринку залпом осушив свою чарку і, відкривши двері в приймальню, крикнув:

– Свєта, Дарину з бухгалтерії до мене, негайно.

Не пройшло і двох хвилин як в кабінет, легкокрилим метеликом упурхнула Дарина. У фірмовому сірому костюмі і строгому зовнішньому вигляді вона не втратила своєї привабливості і свіжості. Не встигнувши переступити поріг кімнати, вона запитала:

– Тарасе Степановичу, ви мене викликали?

Побачивши Петра Михайловича, осіклася і після миттєвої заминки здивованим голосом продовжила:

– Петре Михайловичу, добридень! Щось трапилося?

– Ні, – швидко промовив Петро Михайлович. – Все гаразд. Сідай. Потрібно поговорити.

Коли жінка нерішуче сіла на краєчок стільця, він пильно поглянув їй прямо в очі. У глибоких карих озерах Дарининих очей чоловік побачив бурхливі сплески настороженості і страху. Знову усміхнувшись, він повторив своє питання: