1

Свого двоюрідного племінника Анатолія Петро Михайлович не бачив більше десяти років. З тих самих пір, коли востаннє був в своєму рідному селі і навідувався в гості до його батьків. Після цього випадку чоловік ніколи не згадував про нього і не замислювався про існування далекого сільського родича. До сьогоднішнього дня, коли секретарка по селектору повідомила:

– Петре Михайловичу, до вас відвідувач.

– Хто? – роздратовані нотки в голосі чоловіки були очевидні, робочий день вже практично закінчився і він збирався поїхати додому відпочити.

– Якась молода жінка. Говорить що вона ваша сільська родичка.

– Почекай хвилинку я зараз вийду.

Оскільки термінових справ на службі вже не було, Петро Михайлович вирішив на роботі більше не затримуватися. Швидко накинувши на плечі піджака, він вискочив зі свого кабінету з твердим наміром скоріше відв'язатися від нежданої запізнілої відвідувачки, і поїхати в ресторан повечеряти.

У приймальні чоловік сердито запитав секретарку:

– Хто на мене тут чекає?

– Я, вуйку Петре! – почувся мелодійний жіночий голос.

Немало обурений оцим фамільярним «вуйку Петре» Петро Михайлович різко кинув погляд в сторону, звідки прозвучало це недоречне тут звернення. У кутку своєї просторої приймальні він побачив жінку, що нерішуче примостилася на краєчку стільця. На вигляд їй можна було дати не більше двадцяти п'яти років, і вона була дуже схожа на відому голлівудську кіноактрису Сандру Баллок. Світло-русяве волосся відвідувачки було стягнуте в тугий «хвіст». Пухкі щічки горіли здоровим рожевим рум'янцем. Величезні карі очі іскрометно блищали під скромно опущеними довгими віями. Загоріле симпатичне обличчя незнайомки, було, покрито ледь помітною вуаллю легкої втоми, а тоненькі пальчики  неспокійно теребили ремінець невеликого барвистого кулька. Під тонкою тканиною мініатюрного чорного топіка схвильовано здіймалися два великі пагорби пишних грудей. Коротенька джинсова спідничка вигідно підкреслювала стрункість її красивих закинутих одна на одну ніжок.    

– Хто ви і чого від мене хочете? – враз вгамувавши своє роздратування, запитав чоловік, дещо «зачеплений» миловидністю незнайомки.

– Я Дарина, дружина вашого двоюрідного племінника Анатолія, – почала було пояснювати свій родовід жінка. Нетерпляче перервавши її помахом руки, Петро Михайлович запропонував:

– Я страшенно зголоднів. Раз ви моя родичка то давайте повечеряємо в якому-небудь тихому містечку і в спокійній обстановці поговоримо про все.

Жінка мовчки кинула головою на знак згоди. Вони разом спустилися в підземний гараж, розміщений під будовою обласної держадміністрації. Тут Петро Михайлович швидко відшукав свій сліпуче білий «гранд-чероккі». Забравшись разом з новоспеченою родичкою в машину, чоловік включив запалення і різко рвонув з місця.

Всю дорогу в ресторан вони мовчали. У Петра Михайловича було і своїх серйозних думок достатньо, щоб займатися базіканням з незнайомою дружиною якогось далекого племінника. Жінка ж захоплено роздивлялася його порівняно старенький автомобіль навіть і, не пробуючи завести з ним розмову. Але за час поїздки чоловік чомусь все ж таки не стримався і кілька разів нишком поглянув на свою супутницю. У багряних променях липневого заходячого сонця, вона була досить таки миловидною. Маленька спокуслива родимка над правою бровою і виразні коралові вуста, складені в по-дівчаче наївним «бантиком» додавали зовнішності Дарини дивовижної жіночності і беззахисності. У ніздрях Петра Михайловича залоскотало від гострого запаху дешевих жіночих парфумів і неповторного, ні з чим незрівняного аромату молодого свіжого жіночого тіла.

Не пройшло і півгодини, як машина підкотила до ресторану «Блакитна лагуна». Не дивлячись на дещо специфічну назву, цей розважальний заклад вважався одним з найкращих і найпрестижніших в місті, де головною була кухня з морепродуктів. Тут Петра Михайловича добре знали, що й недивно, адже чоловік був співвласником ресторану. Пройшовши в спеціальну VIP-кабінку, вони всілися за столик встановлений під невеликою пальмою. Роблячи замовлення, чоловік про себе відзначив, що, не дивлячись на свій солідний вік, йому все ще дуже подобатися бути ввічливим і галантним в поведінці з гарненькими молодичками. Ця мимолітна думка немало розвеселила Петра Михайловича, і він з посмішкою на губах запитав Дарину:

– Так ви говорите моя родичка дружина племінника Анатолія?

– Так, – тихо відповіла жінка і швидко додала. – Але ми з вами родичі не тільки через Толика. Ваша троюрідна прабабуся по батьківській лінії і мій двоюрідної прадідусь по материнському – були чоловіком і дружиною. А я з вами виходить…

Петро Михайлович не став особливо вникати в деталі генеалогічного древа всієї своєї рідні. Кожне село по суті одна велика родина, де практично всі якоюсь мірою родичі один одному. Слухаючи голос Дарини з характерним сільським акцентом, чоловік несподівано для себе зрозумів, як же він скучив за всім цим: за одноманітною передбаченністю села, за давніми друзями і приятелями, за звичайною тишею і спокоєм які були великою рідкістю в його теперішньому суєтному міському житті.

Коли родинні зв'язки трішки прояснилися, Петро Михайлович почав з ностальгією розпитувати Дарину про село, де він народився, і де пройшло його дитинство і більша частина юності. Чоловіка цікавили подробиці доль багатьох його родичів і знайомих. Він випитував про останні сільські новини і плітки. І жадібно слухаючи розповідь жінки, немов повертався в давно минулу молодість. Забував про всі свої теперішні негаразди і проблеми і ставав хоч на якусь мить невгомонним веселим хлопчиною на ім'я Петрусь.