Епілог

Мілена

​– Кохана, у мене є одна божевільна ідея… – загадково промовив Ерік, коли ми вже вклалися в ліжко.

​– Яка саме? Ти хочеш знову голяка під дощем побігати? – засміялася я, притискаючись до його теплого боку.

​– Ну, це теж цікаво, але ні, – він широко усміхнувся. – Давай прямо зараз втечемо до храму? Я хочу одружитися з тобою цієї ж миті, більше не можу чекати жодного дня!

​– Що? Ти це серйозно? – я ошелешено підвелася на лікті.

​– Більш ніж серйозно, – він ніжно поцілував мене в губи.

​– Мати нас вб’є... Вона ж готує грандіозне свято, до якого ще цілий місяць! – спробувала я його переконати, хоча в душі відчула, як серце підстрибнуло від захвату. Насправді я хотіла того ж самого. Тільки ми вдвох. Мабуть, це були наслідки нашого життя на острові, де, крім нас та наших почуттів, не існувало нікого. Мені не потрібні були пишні бенкети на сотні гостей чи розкішні сукні. Тільки він.

​Це мама затіяла шалену підготовку, щойно дізналася про малюка. Вже тиждень вона розривалася між весіллям та притулком, де збиралася замінити мене на час вагітності та пологів. Ми вже все вирішили: я вийду на роботу після народження малюка, а вона з радістю няньчитиме онука чи онучку.

​– Я і так занадто довго чекав. Спочатку Сайлас, потім наші нові посади, від’їзд Елоїзи, зустріч із твоїми батьками… Не можу більше. Я хочу, щоб ти стала моєю на всіх рівнях: перед Богами, перед нашими магіями. Давай втечемо? Жрець у храмі чергує цілодобово, – вмовляв цей нестерпний чоловік, вкриваючи моє обличчя дрібними поцілунками.

​– Ти божевільний! – вигукнула я. – І я така сама! Йдемо, тільки тихо, бо нас запруть у кімнаті, наче неслухняних дітей.

​– Як же я тебе кохаю, маленька моя! Ти навіть не уявляєш! – очі Еріка засяяли від щастя.

​За годину ми вже були в храмі. На вулиці панувала друга година ночі. Осіння прохолода щипала за щоки, тому я одягла просту сіру сукню з вовни, а Ерік – звичайну білу сорочку та шкіряні штани. Ми виглядали як звичайні городяни.

​Ми стояли біля вівтаря, за яким, сонно кліпаючи очима, височів жрець у жовтій мантії. Він монотонно читав текст ритуалу, а ми дивилися одне на одного з безглуздими, але щасливими усмішками. Ми справді були божевільними, проте найщасливішими в усьому Арканумі.

​– Еріку Холдере, чи згоден ти взяти за дружину Мілену Ріверіс? – запитав жрець.

​– Так, згоден!

​– Чи згодна ти, Мілено Ріверіс, взяти за чоловіка Еріка Холдера?

​– Так! – відповіла я без вагань.

​– Розріжте ваші долоні цим кинджалом і кількома краплями крові, підкріпленої магією, наповніть келих, – жрець простягнув нам прикрашений камінням ніж та золотий кубок із червоним вином.

​Ерік перший зробив невеликий надріз і стиснув кулак – кілька крапель крові з ледь помітним сяйвом впали у вино. Потім він передав ніж мені. Було трохи боляче, але цей обряд був необхідним. Магія одного мала прийняти магію іншого, щоб дитина розвивалася правильно. Для магів та фей це закон: на шостому місяці у плода з'являється власна іскра, і якщо вона не буде гармоніювати з материнською, організм може сприйняти дитину як загрозу.

​– Тепер випийте по ковтку, – промовив жрець втомленим голосом.

​Я зробила ковток і передала келих Еріку, не відриваючи від нього погляду. Він допив свою частку і поставив кубок на вівтар.

​– Одягніть обручки та візьміться за руки, – прошепотів старий. Здавалося, він зараз засне прямо стоячи.

​Ми швидко виконали наказ. За мить наші сплетені пальці огорнуло яскраве жовте сяйво. Магії сплелися. Відтепер ми – одне ціле. Назавжди.

​– Цілуйтеся і йдіть вже додому, – пробурчав жрець. Мабуть, не часто до нього вдиралися посеред ночі.

​Ерік схопив мене в міцні обійми й поцілував так, ніби вклав у цей жест усю свою душу. Голова пішла обертом, ноги ледь тримали, а він продовжував жадібно цілувати мене.

​– Молоді люди! Вдома продовжите, майте совість, ніч надворі! – перервав нас невдоволений голос жерця.

​Ерік нарешті відірвався від моїх губ і поглянув на похмурого старого.

​– Дякую, що прийняли нас. Тримайте, це пожертва храму за вашу працю в нічний час, – Ерік поклав на вівтар важкий мішечок із монетами.

​Жрець миттєво змінився на обличчі. Очі заблищали, а руки спритно сховали золото під мантію.

​– Дякую, діти мої! Хай Боги оберігають вас! – промовив він і поспішно зник у глибині храму.

​– Ходімо додому, моя кохана дружино? У нас ще перша шлюбна ніч попереду, – грайливо прошепотів Ерік і підхопив мене на руки.

​– Ти точно божевільний, – засміялася я, обхопивши його шию. – Я кохаю тебе, мій чоловіку!

Кінець першої частини
 

_____
Дякую всім, хто читав цю історію! Сподіваюся, що вона вам хоч трохи сподобалася)) Я ще тільки вчуся писати, тож не судіть строго)))
Наступна частина буде про Елоїзу і її боротьбу з ненавистними перевертнями))) Особливо з одним самим наполегливим) Підписуйтесь, щоб не пропустити сповіщення про публікацію♥️☺️

Анотація 

Елоїза знає ціну свободи: для неї вона пахне безкрайнім океаном та затхлим трюмом корабля з рабинями, з якого їй дивом вдалося втекти. Для неї перевертні Азару — це хижаки, що купують людські життя, і жоден золотий вінець на їхніх головах не приховає звіриного оскалу.

Кайан подолав шлях у цілий океан, щоб з’єднати розірвані материки, але знайшов ту, що змусила його власне серце битися в чужому ритмі. Вони пов'язані Долею, та для неї він — лише уособлення зла. Коли ненависть глибша за океан, чи зможе правда розтопити серце тієї, хто бачить у ньому лише монстра?