Глава 28

Мілена

​Додому ми потрапили вже тоді, коли сонце почало ліниво підніматися над дахами будинків. Ми мовчки їхали в кареті – втомлені та повністю виснажені цим нескінченним днем. На вулиці після нічної грози панувала приємна прохолода, а повітря здавалося густим і важким від вологості. Ерік міцно обійняв мене, ділячись теплом свого тіла, і я нарешті дозволила собі заплющити очі.

​Мені досі не вірилося, що все це не сон. Ми змогли! Еріку більше не доведеться ховатися по закинутих островах чи носити жіночі сукні, ба більше – він став радником самого короля! Це здавалося чимось неймовірним. 

Тепер жодна дівчина не постраждає від работоргівлі. Король пообіцяв посилити перевірку кожного судна, якщо торговельні відносини з перевертнями колись відновляться. Єдине, що дерло душу була невідомість. Скільки дівчат зараз у рабстві в Азарі та коли вони зможуть повернутися додому? Але я вперто вірила, що невдовзі їх усіх визволять.

​– Елоїзо, треба повідомити Мору, що дівчата тепер у безпеці й ми чекаємо на них. Давай трохи відпочинемо і напишемо листа. Ти адресу пам’ятаєш? – порушила я тишу в кареті, звертаючись до сонної дівчини. Дерек досі тримав її за руку, ніжно погладжуючи шкіру великим пальцем.

​– Так, пам’ятаю, – втомленим голосом відгукнулася вона. – Перед тим, як я пішла, Мора казала, якщо захочу з нею зв’язатися, треба вказати пароль – «Ламорія». Не питай, що це означає, вона не пояснила.

​– Звучить як чиєсь ім'я, – висловив припущення Дерек.

​– Можливо, – Елоїза лише знизала плечима, прихиливши голову до його плеча.

​За пів години ми з Еріком уже були в його особистих покоях. Ця кімната була значно більшою за ту, де ми жили раніше. Окрема простора вітальня та величезна спальня, де значну частину простору займало велике дерев’яне ліжко з синім оксамитовим балдахіном і такими самими важкими шторами на вікнах.

​– Тут і загубитися можна! – засміялася я, закинувши ногу на Еріка, щойно ми впали на м’яку ковдру.

​– Мені самому тут тепер занадто просторо. Я вже звик спати так близько, що ледь не розчиняюся в тобі, – засміявся він у відповідь і притиснув мене сильніше, владно схопивши за стегно. – Щоб нікуди не відповзала від мене вночі, зрозуміла?

​– Нізащо. Ти такий гарячий, що я боюся замерзнути без тебе до смерті, – прошепотіла я, цілуючи його в плече.

​– У мене є ще один чудовий спосіб зігрітися, – Ерік грайливо підняв брови, заглядаючи мені в очі.

​– Пропозиція дуже заманлива, але давай перенесемо це на кілька годин. Я зараз просто засну від втоми, – я мало не заскиглила.

​– Добре, спи. Набирайся сил, бо потім я не випущу тебе з цього ліжка ще дуже довго, – хитро примружився він і ніжно поцілував мене в лоб.

***

Наступного дня після нашого першого спільного родинного сніданку, де Ерік нарешті був без своєї набридлої ілюзії, ми пішли на задній двір влаштувати символічну кремацію «пані Гертруди». Ерік наполягав на тому, щоб з почестями спалити весь одяг, який він зненавидів усім серцем і душею. Під наш загальний сміх він розвів вогонь, промовив пафосні слова прощання та кинув тканину в полум’я. Його обличчя випромінювало справжнє полегшення та задоволення.

​– Усе. Тепер мені легше забути цей жах. Це треба відзначити! – плеснув Ерік у долоні, широко усміхаючись.

​– Пане Холдер, прийшов дізнавач до пані Мілени, – ми й не помітили, як до нас підійшов управитель. Він здивовано поглянув на велике багаття за нашими спинами, але промовчав.

​Моє серце навіжено закалатало. Хоча це лише перша розмова, але невідомо, чи знайде він хоч когось.

​– Запроси його до мого кабінету. Ми зараз будемо, – відповів Ерік та взяв мене за руку.

​– Ти ж будеш поруч? Мені трохи лячно, – попросила я його благальними очима. Насправді страху не було, але його присутність завжди додавала мені сили.

​– Звичайно, маленька, – він ніжно поцілував мене в губи та повів до будинку. Дерек та Елоїза залишилися гуляти в саду.

​У кабінеті на нас чекав чоловік у синій уніформі королівського департаменту дізнавачів. Він був кремезним, на пів голови вищим за Еріка та значно ширшим у плечах. Волосся воронячого кольору та майже такі самі темні очі. Обличчя суворе, з тією самою хижою красою, що притаманна людям його професії.

​– Доброго дня. Мене звати Діліан Торн, я голова королівського департаменту дізнавачів. Його Величність сказав, що Вам потрібна моя допомога. Я до Ваших послуг, – промовив чоловік гучним, грубим голосом. Мабуть, його підлеглі попід стінами ходять, аби не розгнівати начальника.

​– Приємно познайомитись, пане Торн. Мене звати Ерік Холдер, а це моя наречена – Мілена. Саме їй потрібні Ваші послуги. Сідайте, будь ласка, – Ерік указав на крісло біля стола. Мене він також посадив, а сам залишився стояти поруч, поклавши руку мені на плече.

​– Я Вас уважно слухаю, – відповів дізнавач, щойно ми влаштувалися.

​Я розповіла свою історію – ту саму, яку вже колись повторювала іншим дізнавачам. Тим, хто нічого не дізнався, проте не забув обібрати мене до останньої копійки. Добре, що цьому платити не треба, принаймні не буде так прикро у разі невдачі.

​Чоловік записав усе, що я розповіла. Поставив кілька запитань про притулок та ім’я директорки. Я навіть повідомила йому імена попередніх дізнавачів, не знаю навіщо, але нехай перевірить і цих шахраїв.

​За пів години він попрощався та пообіцяв найближчим часом повідомити про перші результати. Я щосили намагалася відганяти передчасну радість. Не хотілося знову розчаровуватися. Якби там не було – у мене тепер є своя маленька родина. Ерік, Дерек та Елоїза стали мені по-справжньому рідними.

​За вечерею Ерік ошелешив Елоїзу звісткою, що стане її офіційним опікуном до повноліття. Дівчина була приголомшена. Вона звикла до думки, що він просто оплатить її навчання, але опіка – це було неочікувано.

​– Дякую, Еріку. Я навіть не знаю, що сказати… – її очі зволожилися від сліз.