Глава 25

Мілена

​Я прокинулася від лоскоту сонячного променя, що вперто пробирався крізь вії. Тіло було приємно важким, наповненим відлунням минулої ночі, а рука Еріка, що владно лежала на моїй талії, дарувала відчуття абсолютної безпеки. Я обережно повернула голову, милуючись його обличчям у стані спокою. Без маски «тітоньки», без суворих зморщок на чолі, він здавався молодшим і таким рідним.

​– Я знаю, що ти не спиш, капітане, – прошепотіла я, торкаючись кінчиками пальців його неголеної щоки.

​Він розплющив очі, такі глибокі, сповнені такої ніжності, від якої перехоплювало подих.

​– Хочу повідомити, що погода за бортом занадто гарна, щоб її ігнорувати, – хрипко відповів він, притягуючи мене ближче для довгого, лінивого ранкового поцілунку.

​Ми вирішили сьогодні нікуди не поспішати. Цей ранок належав тільки нам, і жоден Сайлас не мав права його зіпсувати. Ерік встав та наповнив величезну мідну ванну на ніжках гарячою водою.

​Ми залізли в неї удвох. Було трохи тісно. Я була позаду і мої ноги переплелися з його довгими м'язистими ногами. Взяла губку і почала повільно водити по його спині, змиваючи напругу останніх днів.

​Сніданок нам принесли прямо в кімнату. Свіжоспечені булочки, густий мед, сир та кава, аромат якої, здавалося, міг оживити навіть мерця. Ми сиділи в одних халатах біля вікна, розмовляли та жартували. Було так спокійно та затишно, що хотілося зупинити час.

​Після сніданку ми вирішили трохи «вигуляти» наші ролі. Ерік активував артефакт, і переді мною знову постала велична Гертруда у своїй улюбленій коричневій сукні. Я ж накинула легкий плащ поверх домашнього вбрання.

​Ми вийшли в сад маєтку. Це було дивовижне місце, де природа ще не була приборкана столичним лоском. Старі дуби простягали свої покручені гілки до неба, створюючи приємну тінь, а кущі троянд пахли так солодко, що паморочилося в голові. Стежки були викладені сірим каменем, порослим мохом.

​– Подивися, тітонько, які квіти! – я грайливо підхопила Еріка під лікоть.

​– Квіти – це добре, Мілено, але в моєму віці головне – щоб лавочка була поруч, – проскрипів він, майстерно шкандибаючи поруч.

​Ми пройшли до дальнього кута саду, де шум міста майже не долітав. Тут, під розлогою вербою біля невеликого штучного ставка, було тихо. Сонце виблискувало на воді, а золоті рибки ліниво плавали біля поверхні.

​Ерік на мить зупинився, дивлячись на краєвид. Під маскою старої жінки я бачила його справжній погляд – зосереджений і тривожний.

​– Тут так спокійно, – тихо сказала я, притискаючись до його плеча. – Мені подобається твій дім.

​– Кохана, це вже НАШ дім, – він накрив мою долоню своєю «старечою» рукою. – Мілено, я хочу, щоб ти знала... якщо щось піде не так...

​– Нічого не піде не так, – я рішуче перервала його. – Ми всі будемо живі. Ми скоро будемо жити спокійно. 

​Я розвернула його до себе, заглядаючи в очі ілюзії, де світилася справжня душа мого чоловіка.

​– Ми не втратимо один одного. Ніколи. Я вірю в це, – я притулилася губами до його щоки, бо більше не могла собі дозволити, раптом хтось побачить. Ще зарано розкривати його ілюзію. 

​Ми ще трохи погуляли, вбираючи в себе спокій природи, сонячне світло та тепло одне одного. Це був наш останній ковток вільного повітря перед тим, як ми знову пірнемо в отруйну атмосферу балу.

​Повернувшись до будинку, ми почали неквапливо збиратися.

Для останнього вечора ми обрали сукню, яка мала вибити у Сайласа грунт з-під ніг. Ніяких пишних спідниць чи купи шарів тканини, в яких можна заплутатися. Це була срібляста сукня, яка облягала тіло, наче друга шкіра.

Коли я почала вдягатися, тканина на дотик була холодною і дуже гладкою. Вона не просто блищала, вона ніби переливалася при кожному моєму русі. Служниці допомогли мені залізти в неї, і я одразу відчула, наскільки вона смілива. Сукня підкреслювала все: і талію, і стегна, але головним був виріз. Декольте було дуже глибоким. Це було на межі пристойності, навіть для столичного балу, але саме такий був план.

– Ого... – видихнула Елоїза, яка стояла поруч. – Мілено, ти в ній схожа на якусь небезпечну сирену. Сайлас точно мізки розгубить і піде туди, куди його заманиш.

Я подивилася в дзеркало. Срібляста тканина ледь прикривала груди, залишаючи багато простору для уяви. Кожен мій вдих змушував сукню натягуватися, і це виглядало дуже зухвало. Я відчувала себе в ній голою і водночас неймовірно сильною.

Тут до кімнати зайшов Ерік. Він був у своєму коричневому вбранні Гертруди, з цим дурнуватим чепцем на голові. Він зупинився як укопаний. Його погляд пройшовся по мені – від подолу сукні до глибокого вирізу. Я побачила, як у нього на шиї сіпнулася жилка, а очі потемніли від ревнощів і захоплення одночасно.

– Трясця, Мілено... – пробасив він, забувши на мить пищати, як бабця. – Я знав, що сукня буде відкритою, але не настільки ж. У мене зараз руки сверблять накинути на тебе ковдру і нікуди не вести.

– Еріку, заспокойся, – я підійшла до нього і поклала руки йому на плечі. – Так буде легше заманити його в кабінет, де ти будеш чекати на нас.

– Я знаю, – він важко зітхнув і обережно торкнувся моєї щоки своїми великими пальцями. – Але мені буде дуже важко тримати себе в руках, коли цей виродок буде витріщатися на тебе. Я просто хочу, щоб це швидше закінчилося.

Я допомогла йому поправити ілюзію, щоб він знову виглядав як буркотлива стара. Ми востаннє перевірили, чи все на місці. Під сріблястою тканиною сукні, на стегні, у мене був закріплений маленький тонкий ніж про всяк випадок.

Ми вийшли з кімнати. Сьогодні ми або переможемо, або втратимо все.