Глава 22

Мілена

Підготовка до цього вечора нагадувала збори на війну, де замість обладунків – шовк, а замість меча – отруйна посмішка.

​Сьогодні я виглядала так, щоб у Сайласа Хамінга не залишилося жодного шансу думати про щось інше, окрім мого декольте. Сукня ніжно-блакитного кольору була настільки приталеною, що кожен мій подих здавався викликом. Коли я вперше вийшла в ній, Ерік на мить застиг у дверях, забувши, як дихати. Тканина була тонкою, майже невагомою – вона мала стати моєю головною зброєю.

​Дорога до маєтку минула в напруженій тиші. Кожен оберт коліс відгукувався в моїх скронях. Я відчувала, як тремтять пальці, і міцно стискала сумочку. Ерік в образі Гертруди сидів навпроти, його погляд під магічною маскою був суворим.

​– Мілено, – тихо сказав він своїм справжнім, низьким голосом. – Твоє завдання – засліпити його. Сайлас не повинен навіть згадати про кабінет. Відволікай його, але без фанатизму. Він може плюнути на пристойність і спробувати тебе викрасти.

​– Я впораюся, – відповіла я, хоча серце виривалося з грудей.

​Елоїза поруч перевіряла свої маленькі інструменти, заховані в потайних кишенях сукні, на всяк випадок. Вона була блідою, але впевненою.

​– Дереку, не відходь від Мілени ні на крок, – наказав Ерік брату. Дерек серйозно кивнув, а потім перевів тривожний погляд на Елоїзу. Було видно, як сильно він за неї хвилюється.

​Коли ми ввійшли до зали, план запрацював. Подарувавши Сайласу пару танців, ми рушили до головного залу. Масивні столи ломилися від їжі – її б вистачило на ціле містечко. Скільки ж він витратив на це видовище? Мабуть, ціна людських життів дозволяла йому таку марнотратність заради нових зв'язків.

За вечерею я перетворилася на саму чарівність. Сайлас Хамінг буквально розпливався в задоволеній усмішці, не зводячи очей з мого декольте. Він пив вино келих за келихом, і його погляд ставав дедалі туманнішим і липкішим.

​– О, пане Хамінгу, я просто вражена вашим розмахом, – прошепотіла я, ледь торкаючись його ліктя. – Кажуть, що цей маєток став справжньою перлиною Зордару. Такий витончений смак у інтер’єрі... ці гобелени, цей мармур та золото. Це ж треба мати неабиякий талант, щоб поєднати успішний бізнес і створення такої естетичної краси.

​Сайлас задоволено хмикнув, приховуючи тріумф за маскою люб’язності.

​– Ви дуже спостережливі, люба Мілено, – прохрипів він, нахиляючись до мене так близько, що я відчула запах дорогого тютюну й алкоголю. – Більшість жінок бачать лише блиск золота, але ви... ви бачите душу цього дому.

​– Ви так цікаво розповідаєте про свої справи, – я підперла підборіддя рукою, вдаючи повне захоплення, хоча всередині мене все стискалося від огиди. – Це так... по-чоловічому. Така влада над обставинами! Розкажіть ще про ваші торгові порти.

​Неподалік за столом сидів Дерек. Він заміняв Еріка, який «раптово» зник разом із «племінницею» Елоїзою. Дерек грав свою роль ідеально – він ввічливо підтримував світську бесіду з сусідами, але я помічала, як він періодично кидає короткі, напружені погляди на мене та на вхід до бальної зали, звідки повинна з’явитися Елоїза.

​Відсутність «тітоньки Гертруди» ми пояснили дуже просто. Дерек зі скорботним обличчям повідомив Сайласу, що тітонька не розрахувала сил із жирною осетриною, і тепер її «бунтівне травлення» вимагає термінового спокою в дамській кімнаті, де їй допомагає Елоїза. Сайлас лише махнув рукою, ховаючи задоволений вигляд, що нарешті немає поруч цієї старої буркотухи.

​– До речі, – я грайливо зачепила пальчиком край свого келиха, – Я чула, що у вас дуже багато кораблів. Ніколи не була на палубі цього дива. Дуже мрію побачити. Проведете екскурсію для мене?

​Сайлас засміявся – гучно й самовпевнено.

​– О, заради Вас я б показав і не таке, красуне. Але, можливо, трохи пізніше? Коли завершу тиждень балів. Завтра останній вечір.

​Я відчула, як по спині пробіг холодок. Завтра повинно все закінчитися. В цей момент у залу внесли величезні таці з «коронним» оленем. Увага гостей миттєво переключилася на їжу та слуг. Сайлас відволікся, щоб прокоментувати якість соусу, а я вловила погляд Дерека. Він ледь помітно кивнув.

​Все. Прямо зараз, десь у темряві верхніх поверхів, Ерік і Елоїза, ведені Марком, стоять перед масивними дверима кабінету. У них є рівно п'ятнадцять хвилин, поки подають м'ясо. Їхня безпека зараз залежала від кожної секунди мого флірту. Я мала тримати цього монстра за столом, чого б це мені не коштувало.

Ерік

Щойно ми з Елоїзою вислизнули з дамської кімнати, яка знаходилась біля бальної зали, й пірнули за важку портьєру, за якою ховалися сходи для прислуги, там нас зустрів молодий хлопець – це і був Марк. Він мовчки махнув рукою та повів наверх.

​Коридори другого поверху здавалися нескінченними. Я дріботів за Марком, намагаючись не забувати про свою роль, хоча кожна жилка в тілі вимагала кинутися вперед і вибити крізь стіни шлях до кабінету. Важкі спідниці Гертруди плуталися під ногами, а магічна брошка на грудях здавалася розпеченим вугіллям – я підтримував ілюзію на чистому упрямстві. Скинути її було не можна: якщо нас помітять випадкові слуги або охорона, то вони мають бачити лише «стару тітоньку».

​Марк зупинився біля масивних дубових дверей, прикрашених різьбленням у вигляді хижих птахів. Його обличчя в напівтемряві було блідим, як крейда. Він лише коротко кивнув.

​– Тут, – прошепотів він. – Охорона на сходах змінить пост через п'ятнадцять хвилин. Я буду тут. Якщо почуєте три короткі удари – тікайте через вікно.

​Ми з Елоїзою прослизнули всередину. У кабінеті пахло дорогим деревом, холодним попелом із каміна та... магією. Я відчув її відразу – липку, важку, яка просочила кожен куточок цієї кімнати. Але найсильніший фон йшов від стіни за робочим столом. Налаштувавшись на магічний зір, я шоковано дивився на купу переплетених ниток.

​– О боги, Еріку... – прошепотіла вона, простягаючи тремтячу руку до стіни. – Тут не один замок. Тут ціле павутиння магічних ниток. Сайлас ще й обплутав сейф прокляттями «зворотного удару». Якщо ми торкнемося не тієї нитки, нас обох просто спопелить або паралізує.