Глава 21

Ерік 

​Щойно двері зачинилися, останні краплі мого терпіння випарувалися. Я зірвав із голови проклятий чепець, що за ці дні став гіршим за кайдани, і закинув його в куток. Брошка спалахнула востаннє, і ілюзія Гертруди розчинилася, дозволяючи мені нарешті розправити плечі.

​– О боги, як же я ненавиджу ці спідниці! – пробурчав я, здираючи корсетний пояс. – Якщо мені ще раз доведеться обговорювати орхідеї чи рибу з Сайласом, я не стримаюся і втоплю його в найближчому фонтані.

​Мій настрій був на нулі. Кілька вечорів поспіль я стояв поруч і дивився, як цей слизький тип дихає Мілені в потилицю, а я мав лише пищати та махати тростиною. Всередині все кипіло від люті.

​Мілена тихо засміялася, знімаючи маску.

– Заспокойся, любий. Скоро ти знову станеш собою. А Сайлас отримає свій «букет» орхідей... тільки вже на могилу, – вона тонко усміхнулася.

​Елоїза, яка до цього мовчала, напружено перебирала пальцями рукав сукні.

– Еріку, послухай, – почала вона, і я миттєво відкинув роздратування. – Я домовилася з Марком. Завтра, коли подадуть головну страву, увага охорони послабшає. Марк проведе нас чорними сходами, вони заховані за мармуровою колоною в кінці зали.

​Я сів у крісло, впершись ліктями в коліна.

– Він виведе нас прямо до кабінету?

​– Так. І головне: він залишиться в коридорі на варті. Це дасть нам ті кілька хвилин спокою, які потрібні для зламу. Візьмемо просторову сумку, я заховаю її в спідниці.

​Я глянув на свої руки – великі, звиклі до штурвала. Магічні замки вимагали ювелірної точності, але з Елоїзою у нас був реальний шанс.

​– Марк знає, що на нього чекає шибениця, якщо нас спіймають? – запитав я серйозно.

​– Знає, – тихо відповіла дівчина. – Він сказав, що хоче допомогти здолати цього монстра. Я розповіла йому про дівчат…

​Я кивнув. Роздратування витіснялося холодним азартом. Полювання закінчувалося. 

​– Добре, – сказав я, підводячись. – Відпочивайте. Завтра складний день. Дереку, як тільки Елоїза вийде з кабінету Хамінга, ти негайно виведеш її з маєтку, ніби їй стало недобре. Повернеш її додому, щоб не ризикувати документами, а потім приїдеш за нами.

​– Зрозумів, брате! Елоїзо, я обіцяв показати бібліотеку, якщо ти не надто втомилася. Ходімо, – він простягнув руку дівчині, яка вмить почервоніла. – На добраніч усім.

​Елоїза поклала тремтячу руку на його лікоть. Дерек усміхнувся їй своєю фірмовою сяючою усмішкою. Я здивовано спостерігав за цим, встигнувши обдарувати брата попереджувальним поглядом. Це ще що за ніжні реверанси?

​Коли двері зачинилися, я розгублено подивився на Мілену. Вона лише загадково всміхнулася.

– Не хвилюйся, я провела з нею виховну бесіду. Елоїза розуміє, що вона ще дитина і які можуть бути наслідки.

​– Ти про що? – ошелешено спитав я.

​– Вона закохалася в Дерека. Але впевнена, що через її минуле та вік він на неї не подивиться. Вирішила просто закохано зітхати здалеку. Хоча, дивлячись на твого брата, я б не була такою впевненою. До речі, їй через кілька днів вже шістнадцять.

​– О боги… Ти казала їй про навчання? – я притулився чолом до голови Мілени.

​– Так. Про опікунство скажеш сам, – прошепотіла вона, зануривши пальці в моє волосся.

​– Добре. Доведеться відправити її кудись подалі на ці два роки. Так буде спокійніше для всіх, – я важко зітхнув і зарився обличчям у її шию.

​– Коханий, – раптом пирснула Мілена, – зніми нарешті цю сукню! Замість збудження мені хочеться реготати.

​– Та щоб воно провалилося! – застогнав я і з ненавистю скинув із себе залишки коричневого оксамиту, ледь не розірвавши тканину навпіл.

​Коли я нарешті позбувся жіночого вбрання і стояв перед нею самим собою, Мілена повільно підійшла і взяла моє обличчя в долоні.

– Попри твій вимушений образ, ти – наймужніший чоловік у всьому Арканумі. Я кохаю тебе, Еріку. Ми пройдемо це разом.

​Я накрив її губи палким поцілунком. Заради неї я справді піду на все.