Глава 18

Мілена 

Ранок нашого першого дня балу розбудив мене легким трепетом у грудях від хвилювання. Сонце ледь пробивалося крізь важкі оксамитові штори. Ерік уже прокинувся і задумливо дивився на срібну брошку, що лежала на тумбочці. Сьогодні йому доведеться знову стати «тітонькою Гертрудою» на весь день.

​– Готовий, капітане? – запитала я, сідаючи позаду нього і цілуючи в маківку.

​– Не зовсім… Якщо цей план накриється, я не знаю, що робити. Втомився бути безпорадним, – втомлено зітхнув він.

​– У нас обов'язково все вийде! Я впевнена, – я обійняла його за шию. – А якщо ні, то втечемо на острів назавжди.

​– Ти готова жити там все життя, полюючи на змій напівоголена? – пирхнув він.

​– Чому б і ні? Крім нас там не буде нікого. Всі змії – наші, – засміялася я.

​– Добре. Це буде наш план «Б», – він повернувся і ніжно поцілував мене.

На сніданок ми спустилися в їдальню, де нас уже чекали Дерек та Елоїза. Дерек виглядав зосередженим, постійно щось перевіряючи у своїх записах. Елоїза, навпаки, була дивовижно спокійною. Її обличчя випромінювало всю дівочу чарівність, направлену на хлопця. Я досі ніяк не знайду час поговорити з нею на тему закоханості. Трясця! Цього ще не вистачало. Вона ж ще дитина. Дерек навряд чи відповісти взаємністю п’ятнадцятирічній дівчині. Їй доведеться почекати роки зо три.

​Після сніданку почалася справжня підготовка. Для Еріка вже чекала нова сукня «Гертруди», до якої додали величезне намисто зі штучних перлів. Це робило його образ ще комічнішим. Коли він, крехтячи, заліз у вбрання і активував артефакт, я ледь не розсміялася: на мене дивилася поважна і дуже незадоволена життям дама, готова проклясти весь світ.

​Моє вбрання було зовсім іншим. Сукня глибокого синього, майже чорного кольору, зі сріблястою вишивкою зірок по подолу. Корсет ідеально підкреслював талію, а шовкова спідниця, здавалося, сама танцювала від найменшого руху.

​Служниці чаклували над моєю зачіскою, укладаючи світле волосся у складну форму, що відкривала шию. Елоїза допомагала з макіяжем. Коли я подивилася в дзеркало, то побачила незнайому жінку – елегантну леді, готову підкорювати серця. 

Елоїза теж перетворилася. Її сукня ніжно-бузкового кольору підкреслювала тендітну фігуру, а волосся, зібране у високий пучок, відкривало чарівне обличчя. На ній не було дорогих каменів – лише маленькі срібні сережки, які подарував Дерек, від чого вона мало не знепритомніла. Вона виглядала ідеальною в образі скромної молодшої племінниці.

​– Мілено… – почувся низький голос Еріка. Він стояв у дверях, дивлячись на мене з захватом, який не могла приховати жодна ілюзія. – Ти неймовірна! Сам собі заздрю.

​– Дякую. Ти теж, тітонько, нічого так, – засміялася я. – Тобі навіть віяло дали, щоб прикривати обличчя, поки слухатимеш плітки.

Приблизно о сьомій вечора до парадного входу під’їхала карета Дерека – елегантна, з гербом Холдерів на дверцятах, але без зайвої помпезності. Управитель допоміг нам сісти всередину. 

Ми рушили. За вікном карети швидко пропливали освітлені ліхтарями вулиці Кіндслея. Вечірнє місто жило своїм життям. Повз нас проїжджали інші карети, розкішніші та гучніші, візники вигукували назви вулиць, а з вікон будинків лунала музика. У повітрі витав запах свіжої випічки та чогось пряного. Я дивилася на це місто, яке колись мені вважалось чимось далеким. Завжди мріяла сюди потрапити. Мій погляд зупинявся на кожній деталі – на вивісках крамниць, на тінях, що лягали від ліхтарів, на силуетах перехожих. Усе це здавалося частиною якоїсь грандіозної театральної постановки, де ми були головними акторами.

Чим ближче ми під’їжджали до маєтку Сайласа, тим гучнішим ставав гамір. Здалеку вже виднілися десятки вогнів, що освітлювали територію. Карета уповільнила хід, вливаючись у довгу чергу екіпажів. Ми чекали, поки настане наша черга проїхати до парадного входу.

Згодом ми під’їхали до маєтку Сайласа. Це була справжня фортеця розкоші та марнославства. Величезний, збудований із білого каменю, він височів над усіма сусідніми будівлями. З кожного вікна лилося світло, а з відчинених дверей долинав гомін сотень голосів та звуки оркестру. На газонах горіли смолоскипи, а слуги в ошатній лівреї метушилися, відчиняючи дверцята карет і допомагаючи гостям виходити. І це будинок господаря невеликої частини флоту Еріка? Тепер я бачу, куди йдуть гроші з продажу дівчат. Цей покидьок любить жити на широку ногу.

​Коли карета зупинилася, Дерек першим вийшов і подав мені руку. Я витончено зіскочила на бруківку, а потім допомогла Еріку-Гертруді.

​– Ох, ці сходи! – пробурчала «тітонька», натурально хапаючись за поперек. – Куди Дерек нас привіз? Тут же можна ноги зламати!

​Лакей співчутливо всміхнувся, мабуть звик до примх старих леді. Я повела «тітоньку» до дверей, а Елоїза, ледь стримуючи усмішку, йшла позаду під руку з Дереком.

​Всередині маєток приголомшував хаосом заможності: фрески, кришталеві люстри, мільйони іскор і золото, золото всюди. Тут було стільки золота, що можна було б побудувати невелике місто. Скільки загублених життів на це пішло? Всередині мене все горіло від люті та ненависті, хоча на обличчі тримала спокій.

Найбільше вражав натовп. Сотні людей у розкішних костюмах заповнювали кожен куточок залу: лицарі, дами в кринолінах, таємничі маги та екзотичні звірі – кожен намагався перевершити іншого. Гомін голосів зливався з музикою оркестру, створюючи єдину симфонію балу, просякнуту пахощами дорогих парфумів, вина та квітів.

​Ми повільно рухалися крізь натовп. Поки що зарано привертати увагу, спочатку треба все роздивитися. Ерік-Гертруда постійно бурчав, скаржачись на тисняву та «невиховану молодь». Це було ідеальне прикриття, щоб розчинитися в цьому святі марнославства під виглядом пересічних родичів.

​Моє завдання було не просто вивчати оточення, а відчувати його. Я зосередилася на потоках повітря, намагаючись вловити найменші коливання енергії. Це могло підказати, де розташовані приховані пастки.