Глава 15

Ерік

Я міряв кроками цю тісну хатину вже котру годину поспіль – принаймні так мені здавалося. Кожен шурхіт старої дошки під ногами чи скрип вікна від вітру змушували мою руку смикатися до ножа. В голові крутилася лише одна думка, що не треба було її відпускати саму. Так, Мілена тепер сильніша, вона вміє керувати потоками повітря, але мені від того не легше. Якщо з її голови впаде бодай волосина, я цей клятий порт на дно пущу разом із усіма його кораблями.

​Коли двері нарешті відчинилися, я підскочив так різко, що ледь не збив її з ніг. Жива. Втомлена, захекана, волосся розтріпане від морського вітру, але в очах – хитра іскорка.

​– Нарешті! – я притиснув її до себе так сильно, що вона аж пискнула, вткнувшись носом у моє плече. – Я тут мало не збожеволів від чекання.

​– Еріку, пусти, ти зараз усю їжу розчавиш! – засміялася вона, намагаючись виплутатися з моїх обіймів і виставляючи на стіл пакунки.

​Ми розклали провізію прямо на ковдрі. Я жував черствий хліб, який зараз здавався мені смачнішим за будь-який королівський делікатес, і слухав її розповідь про старого Гідеона та тих двох типів у цивільному, що винюхували щось біля причалу.

​– Значить, ілюзія має спрацювати, – я крутив у пальцях маленьку срібну брошку. Холодний метал приємно лоскотав шкіру. – Я стану якимось непомітним матросом, натягну капелюх на очі…

​– Ні, – перебила мене Мілена, хитро примружившись і відкушуючи шматочок сиру. – Матросів і вантажників зараз трусять на кожному кроці. Нам треба щось таке, від чого патрульні будуть вертіти носом і мріяти, щоб ми швидше зникли з очей.

​Я заціпеніло підняв брову, передчуваючи не добре.

– Ну і хто це? Жебрак? Прокажений?

​– Жінка, – випалила вона, ледь стримуючи усмішку. – Поважна літня пані. Така собі буркотлива тітонька з провінції, яка супроводжує молоду племінницю до маєтку Холдерів.

​Я ледь не вдавився хлібом. У горлі пересохло, а в вухах наче щось луснуло.

– Що? Я – жінка? Маленька, ти бачила мої плечі? Я колишній капітан, а не актор бродячого цирку!

​– Артефакт зробить усе за тебе, – вона вже відверто хихикала, закриваючи рот долонею. – На три доби ти станеш літньою леді. Скажімо... тітонькою Гертрудою. Ти будеш спиратися на мою руку, постійно жалітися на простріли в попереку і голосно бурчати, що стражники сьогодні занадто повільні й невиховані. Повір, жоден патрульний не захоче перевіряти твої документи довше десяти секунд. Вони просто втечуть від твого ниття. Головне – бурчати переконливо.

​Я закрив обличчя руками, відчуваючи, як вуха починають палати від сорому. Уявив, як шкутильгаю вулицями в спідниці й повчаю молодь моралі.

– Тобі не здається, що це трохи... занадто? – процідив я крізь пальці.

​– Тобі життя дорожче чи твоя чоловіча гордість? – Мілена підсунулася ближче, лоскочучи мене своїм волоссям, і змовницьки підморгнула. – До того ж у тебе такий низький голос, що коли ти будеш шепотіти «Ганьба!» кожному зустрічному солдату, це звучатиме дуже переконливо. Просто кажи, що в тебе ангіна.

​Я важко зітхнув, дивлячись на брошку, потім на Мілену. Вона так світилася цією ідеєю, що я зрозумів: суперечки марні. Моя дівчина вирішила перетворити мене на стару каргу, і мені доведеться з цим змиритися.

​– Три доби ганьби… – нарешті здався я. – Сподіваюся, цього вистачить, щоб дістатися додому і не померти від сорому дорогою.

​– Обов'язково, тітонько Гертрудо! – Мілена не витримала і розреготалася на всю хатину. – Давай, спробуй сказати щось вищим голосом. Тільки не гарчи.

​– Мілено, я тебе кохаю, але клянуся – я тебе колись за це відшмагаю, – пробурчав я, намагаючись зробити голос тоншим. Вийшло щось середнє між скрипом іржавих петель і хрипом старого морського кота, що вдавився кісткою.

​Ми провели залишок вечора, вигадуючи нашу легенду. Я вчився «шляхетно» сидіти, не розставляючи коліна, як звик, а Мілена ледь не качалася по підлозі від сміху. Але десь у глибині душі я розумів – вона права. Жоден шпигун Сайласа не шукатиме мене під чепчиком старої пані.

***

Ранок почався з приниження. Поки Мілена бігала по крамницях, завершуючи приготування, я сидів у хатині й намагався морально налаштуватися на роль «Гертруди», вибудовуючи образ. У повітрі пахло сирістю та старою деревиною, а за вікном кричали чайки, наче насміхаючись із моєї долі.

​Найважче було прощатися з Грімом. Я розумів, що мій кінь – це занадто помітна прикмета. Сайлас знав Гріма не гірше, ніж мене, і впізнав би його за версту. Тому, коли Мілена повернулася з пошарпаною повозкою та якимось флегматичним сірим конем, у мене серце кров’ю облилося. Мій бойовий товариш проти цієї кволої клячі, яка, здавалося, засне прямо на ходу.

​– Пробач, друже, – прошепотів я, передаючи вуздечку Гріма знайомому конюху, з яким домовилася Мілена. – Ми обов'язково повернемося за тобою.

​А потім почалося справжнє пекло. Мілена вивалила на стіл купу одягу. Для себе вона купила пристойну сукню синього кольору, таку зазвичай носять дівчата зі збіднілих дворянських сімей. А мені... мені вона дістала щось коричневе, багатошарове і з таким високим накрохмаленим коміром, що він немилосердно лоскотав підборіддя.

​– Одягай, – скомандувала вона, кусаючи губи, щоб не розреготатися вголос.

​– Я сам не впораюся з цими шнурівками, – похмуро пробурчав я, борючись із нескінченними спідницями.

​Коли я нарешті запхнув свої плечі в цю дивну конструкцію і приколов срібну брошку, світ навколо на мить хитнувся. Я подивився у старе дзеркало і мимоволі відсахнувся. На мене дивилася сувора літня дама з підтиснутими вузькими губами і густою мережею зморшок навколо очей. Артефакт працював ідеально: навіть мої мозолисті руки тепер виглядали як руки старої жінки, хоча й залишилися трохи завеликими.

​Ми виїхали з порту близько полудня. Сонце припікало, і в цих спідницях мені було нестерпно жарко. Мілена впевнено тримала віжки, сидячи на лавці повозки, а я влаштувався позаду, на купі сіна, прикритій старою ковдрою.