Глава 14

Мілена 

​Сонце нещадно припікало, відбиваючись від ідеально гладкої поверхні нашого крижаного мосту тисячами маленьких лез, що різали очі. Але від самої криги під нами віяло рятівною, майже морозною прохолодою. Я відчувала спиною міцні груди Еріка, чула ритм його серця, що билося рівно і впевнено. Це було дивне, майже нереальне відчуття, ми були посеред води, на спині коня, але я зовсім не боялася.

​Кожен крок Гріма відгукувався дзвінким, кришталевим цокотом об дзеркало, яке ми з Еріком тримали спільним зусиллям. Моя магія повітря розганяла хвилі попереду й ще більше охолоджувала лід, що створював Ерік, перетворюючи поверхню води на твердий сріблястий шлях.

​Ми подолали відстань між берегами дуже швидко, протока дійсно була вузька. Коли копита Гріма нарешті торкнулися справжньої, нерухомої землі в тихій бухті, лід позаду нас із гучним тріском розсипався на тисячі скалок, які миттєво поглинула темна безодня океану. Шлях назад тепер був відрізаний. Я востаннє подивилась на острів, який повністю змінив мою долю, щоб запам’ятати всі щасливі спогади глибоко в серці. Хто зна, чи повернемося ми сюди ще раз…

​– Тепер тільки вперед, – тихо сказав Ерік, допомагаючи мені злізти. Його голос звучав глухо на фоні шурхоту прибою.

​Ми не могли ризикувати, виходячи на головний тракт. Королівські патрулі та шпигуни Сайласа могли бути за кожним поворотом. Тому ми рушили крізь густий, майже непрохідний прибережний ліс. Гілки чагарників хлистали по обличчю, копита Гріма грузли в гнилому, мокрому листі, а ніч навколо згущувалася, стаючи непроглядною. Це було нам на руку, хоч і приносило свої незручності.

​Ми пробиралися годинами, майже не зупиняючись. Далекі вогні самотніх хатинок здавалися ворожими очима, що стежать за нами з темряви. Нарешті в повітрі з'явився той самий знайомий аромат, від якого в роті ставало гірко: суміш гнилої риби та важкий запах стоячої води причалу.

​Мейс. Містечко, яке я ненавиділа всім серцем, зустріло нас тишею та вологим туманом.

​– Моя хата на самому краю, біля старих доків, – прошепотіла я Еріку, вказуючи на похмурий перекошений силует маленької будівлі, що досі тримається на чесному слові.

​Ми прокралися всередину, наче тіні. У приміщенні було сиро, пахло застарілим пилом і пусткою. Для когось це була стара розвалюха, але для нас зараз – найкраща схованка. Ерік завів Гріма в прибудову, де колись зберігали сіті. Бідний кінь лише втомлено зітхнув, вдячний за дах над головою.

​Тільки-но засув на дверях клацнув, я відчула, як від втоми затремтіли ноги. Поки я за звичкою розпалювала пічку, намагаючись вигнати з кутків вологу та заварити зігріваючий чай, Ерік дістав із внутрішньої кишені невеликий мідний диск. Руни на ньому тьмяно виблискували у світлі перших іскор вогню.

​– Треба попередити Дерека, – пробурмотів він. – Та дізнатися, що коїться в столиці.

​Він приклав пальці до металу, і диск ледь помітно засвітився блакитним світлом. Ерік щось зашепотів, його обличчя в напівтемряві здавалося кам’яним, суворим і виснаженим. Магічний вісник виглядав, як крихітна, пульсуюча іскорка. Вона на мить завмерла у повітрі, а потім стрімко метнулася вбік і зникла, просочившись крізь щілину в стіні.

​– Вісник пішов, – Ерік важко опустився на стару, скрипучу лаву. – Тепер лишається тільки чекати. Сподіваюся, брат у безпеці. Я не подавав знаку з моменту втечі... артефакт майже розряджений, беріг його на крайній випадок.

​Я підійшла до нього, відчуваючи, як тремтять мої власні пальці, магії витратила багато. Поклала руку йому на плече, відчуваючи тверді м'язи під сорочкою.

– Все буде добре, Еріку. Ми обов'язково вирішимо всі проблеми… разом! А зараз давай вип’ємо чаю і трохи відпочинемо.

​– Добре, маленька, – він потерся щокою об мою долоню, наче шукаючи в мені опору, і ніжно поцілував зап'ястя.

​Він виглядав смертельно втомленим. Його очі западали, а магічний відкат після переправи нарешті наздогнав його. Мої власні очі злипалися, дорога була надто важкою, а справжня битва була ще попереду.

***

Сонце ледь почало пробиватися крізь щілини старих дощок. Я прокинулася від того, що в хатинці було незвично тепло. В обіймах Еріка було зовсім не так холодно, як зазвичай, коли я прокидалася тут одна, кутаючись у діряву ковдру під свист протягів.

​Ліжко було замале для нас обох. Воно було старе, вузьке, з рипучою сіткою, тому довелося спати, буквально вилізши на нього. Я закинула ногу на Еріка, щоб не звалитися на підлогу, та й так було значно тепліше. Його рука м’яко підтримувала моє стегно, надійно фіксуючи мене на місці. Я відчувала кожним сантиметром шкіри його силу і тепло.

​– Я так звик спати затиснутим тобою, що тепер буде незвично спати на великому ліжку, – прошепотів він мені в губи. Його голос був низьким і хрипким від сну, а теплий подих приємно лоскотав щоку.

​– Тобі не подобається? – запитала я, навмисно міцніше стиснувши його талію ногою і ще ближче втиснувшись у його тіло.

​– Я цього не казав, – Ерік ледь помітно всміхнувся, і його рука ковзнула під сорочку, по-хазяйськи стискаючи мої сідниці. – Навпаки, я хочу так прокидатися ще сотню років. Навіть якщо ліжко колись під нами таки розвалиться.

​Після цих слів він накрив мої губи своїми. Поцілунок спочатку був ледачим, ранковим, але швидко почав поглиблюватися. Я відчула, як усередині знову розгорається знайоме полум'я, а рука Еріка стала впевненішою, блукаючи під моєю сорочкою всюди.

​Але насолодитися моментом нам не дали.

Прямо над головою Еріка раптом спалахнуло яскраве блакитне світло. Магічний вісник у формі маленького сяючого метелика застиг у повітрі, тріпочучи крильцями. Від нього виходило ледь чутне гудіння, яке миттєво зруйнувало всю інтимність ранку. Ми обоє завмерли.

​Ерік відсторонився, важко зітхнувши. У його очах промайнуло розчарування, яке швидко змінилося тривогою.

– Ми обов'язково продовжимо, – усміхнувся він мені та швидко поцілував у ніс.