Глава 12

Мілена 

​Минуло ще кілька днів, і моє життя перетворилося на дику суміш виснажливих тренувань та неймовірних ночей. Завдяки цьому я тепер відчувала вітер не як щось чуже, а як продовження власних рук.

​Ми з’ясували одну дивну і трохи бентежну річ: моя магія росте від емоцій. Коли я злюся – вітер збиває кокоси, коли лякаюся – він розтинає дерева. Але найсильнішою я стаю після наших ночей. Коли Ерік засинає, обійнявши мене, я відчуваю, як сріблясте сяйво під шкірою просто пульсує, а резерв наповнюється, наче океан під час припливу.

​– Знаєш, – шепотів Ерік сьогодні вранці, роздивляючись, як навколо моїх пальців кружляють іскри повітря, – Якщо твоя сила так росте від занять коханням, то до Зордару ти долетиш швидше за будь-який корабель. 

​– Не базікай, а краще допоможи мені з цим каменем! – засміялася я, намагаючись підняти в повітря кругляк розміром із мою голову.

​З кожним днем камінь ставав дедалі легшим. Ерік був терплячим вчителем, хоча іноді його «методи» були специфічними. Наприклад, він міг несподівано обдати мене холодною водою, щоб я від несподіванки створила повітряний щит.

​– Рефлекси, Мілено! Ворог не буде чекати, поки ти зосередишся, – казав він сміючись, витираючи повністю мокре обличчя від бризок, які полетіли назад у нього та випльовуючи пісок з роту. Ну а що, хай теж щити робить, а не знущається.

Ерік

Спостерігати за тим, як Мілена опановує силу – це як дивитися на народження шторму. Красиво і трохи лячно. Її резерв тепер такий, що деякі маги з королівської гвардії повбивали б за такий дар. А вона просто сміється і намагається не здути наш сніданок зі столу.

​Але час ідилії добігав кінця. Я відчував це шкірою. Сайлас не заспокоїться, поки не знайде мене, це лише справа часу.

​Сьогодні ввечері ми сіли біля каміна, і я дістав карту, яку знайшов серед речей діда.

– План такий, – я провів пальцем по лінії берега. – Через тиждень вирушаємо. Чекати більше не можна, запаси фруктів закінчуються, та й риба вже на нас косо дивиться. Навіть змії повтікали від тебе подалі.

​Мілена тихо засміялася та притулилася ближче до мене.

– Але як ми дістанемося материка? – запитала вона, поклавши голову мені на плече. – Ти ж казав, що до Зордару пливти далеко, а човна у нас немає. Чи ти з акулами домовишся?

​– Ніяких акул. Ми повернемося так само, як я сюди прибув. На коні, – відповів я.

Мілена витріщилася на мене, наче в мене виросла друга голова.

​– На коні? Через океан? – ошелешено перепитала вона.

​– Коли до мене прийшла варта, я втік і на коні кілька днів сюди діставався. Протока між материком і цим островом не така вже й широка, якщо знати, де мілина. – я зробив ковток відвару і продовжив: – Я просто заморозив воду перед його копитами. Створював крижаний міст прямо посеред хвиль. Грім спочатку боявся, але він мені вірить. Так ми і перейшли. Звісно, це випило з мене всі сили, я ледь не знепритомнів, коли ми ступили на цей пісок, але це спрацювало.

​Мілена зачаровано слухала, ледь не відкривши рот.

– Ти створив крижаний шлях через протоку? Боги, Еріку, це ж... це ж божевілля!

​– Це була необхідність, – знизав я плечима. – Зараз я вже відновився, а твоя магія повітря допоможе нам тримати баланс. Якщо ми об’єднаємо зусилля, ми перейдемо протоку втричі швидше, і це не так сильно вдарить по резерву. Та й Грім за цей час добре відпочив і від’ївся на тутешній траві, він винесе нас обох.

​Мілена поклала свою руку на мою. Її пальці були теплими, а в очах горів такий вогонь, якого я не бачив навіть у загартованих матросів.

– Я готова. Більше не хочеться ховатися по кущах. Я хочу допомогти всім дівчатам, яких може спіткати така ж участь, як і мене, – промовила вона з усією серйозністю. – Моє містечко Мейс найближче звідси. Ми можемо зупинитись у моїй хатині на якийсь час. Я платила наперед, тому вона моя ще три місяці. Господар не повинен був віддати її іншим.

​– Чудово. Звідти я відправлю магічний вісник брату, щоб дізнатися всі новини. – я притягнув її ближче і міцно поцілував. – Тоді домовлено. Тиждень на остаточну підготовку – і в дорогу. А зараз... здається, настав час для ще одного «сеансу поповнення магічного резерву».

​Мілена засміялася, валячи мене на підлогу біля каміна, її м’яке волосся лоскотало моє обличчя.

– Ти просто нестерпний, Холдере!

​– Це все входить у процес навчання, – відповів я, занурюючись у її поцілунки.

***

До нашої подорожі лишалося всього три дні, і я відчував, як усередині все натягується, наче канат перед бурею. Мені хотілося дати Мілені щось, крім магічних тренувань і розмов про помсту. Хотілося, щоб цей острів залишився в її пам'яті не місцем вигнання, а нашим особливим місцем, куди хотілося б повертатися або згадувати з усмішкою та теплом у серці.

​Сонце вже почало сідати, фарбуючи небо в густий помаранчевий колір. Я витягнув на берег ковдру, розклав фрукти. Мілена прийшла боса, в одній сорочці, з розпущеним волоссям через пів години, як я і просив. Вона виглядала такою гарною, що в мене на мить перехопило подих.

​– Ти серйозно? Пікнік? – здивовано запитала вона, присідаючи поруч.

​– Я заборгував тобі побачення, – ніжно усміхнувся я, цілуючи її.

​– М-м-м… Як романтично… Мені подобається, – промуркотіла вона мені в губи.

​Ми їли солодкі плоди, сік липнув до пальців. Я злизував його з її зап’ясть, спостерігаючи, як темніють її очі та важчає дихання. Як і в мене.

​Потім я встав, за допомогою магії стер із нас сліди соку й простягнув їй руку:

– Дозвольте запросити Вас на танець, пані?

​– З превеликим задоволенням, – вона широко усміхнулася та вклала свою маленьку руку в мою.

​Музики не було, тільки шум океану, але нам було байдуже. Ми танцювали повільно, і я відчував, як Мілена розслабляється в моїх руках, які лагідно блукали по її тілу… а в моєму серці в цей час розгоралося полум'я. У мене в житті було багато жінок, але жодна не викликала в мені таких сильних почуттів, про які хотілося кричати на весь світ. Я зупинився і просто втупився в її очі.