Глава 11

Мілена 

Ранок увірвався в хатину разом із нахабним сонячним променем, який лоскотав мені ніс. Я спробувала перевернутися на інший бік, але вперлася в щось тверде, тепле і дуже приємне. Ерік.

​Він спав, розметавши відросле русяве волосся по подушці, і виглядав зараз зовсім не як капітан у розшуку, а як великий втомлений кіт. Я заворожено спостерігала, як здіймаються його широкі плечі при кожному вдиху. Все, що сталося вчора... боги, я досі не могла повірити, що це моє нове життя, хай і лише на якийсь короткий час. Не хочу думати про майбутнє: чи будемо ми разом, чи вийде у нас покарати Сайласа?! Зараз я щаслива – і цього достатньо.

​Ерік розплющив одне око, помітив, що я на нього витріщаюся, і затягнув мене назад під ковдру.

– Кудись зібралася, розбійнику в широких штанях? – прохрипів він сонним голосом, цілуючи мене в маківку.

​– Сніданок сам себе не з’їсть, – засміялася я, намагаючись виплутатися з його міцних обіймів. – Хоча, зважаючи на те, що ти вчора витворяв, я дивуюся, як ми взагалі прокинулися вранці, а не наступної ночі.

​Ерік засміявся і, нарешті випустивши мене, піднявся сам. Він підійшов до столу, де вчора залишив миску із залишками печені та фруктів. Над мискою ледь помітно тремтіло повітря магічного стазісу, який він створив перед сном. Він клацнув пальцями, магічна плівка лопнула, і по хатині знову розлився аромат трав.

​– Сніданок у ліжко, пані, – він подав мені шматок солодкого плоду. – Доїдаємо залишки розкоші й ідемо на берег. Твій «низький рівень» сам себе не приборкає.

​– Слухаюсь, капітане! – відповіла йому жартома. Поснідавши в атмосфері жартів та легкого азарту, ми без зволікань відправилися на тренування.

​На вулиці було парко, джунглі наче дихали нам у спину вологою і спекою. Ми йшли звичною стежкою до скель, де повітряні потоки були сильнішими. Ерік ішов попереду, розсуваючи ліани і щось насвистуючи під ніс. Я задивилася на його спину, роздумуючи про те, як швидко звикла до цього ритму життя, аж раптом краєм ока помітила рух праворуч.

​На товстій гілці прямо над головою Еріка щось ворухнулося. У мене все похололо від жаху. Величезна, вугільно-чорна змія повільно розгорталася, готуючись до стрибка. Ерік, захоплений своїми думками, її не бачив. Вона вже напружилася, роззявивши пащу...

​– Еріку, бережися! – крикнула я.

​Часу на роздуми не було. Емоції взяли верх, і страх за нього вибухнув у мені сріблястою хвилею. Потужний, сконцентрований потік повітря влучив точно в змію. Бідолашну рептилію знесло з гілки з такою силою, що вона з глухим звуком «хрусь» влетіла в стовбур сусіднього дерева і сповзла на землю нерухомою стрічкою. Я заціпеніла від переляку. Яка ж вона страшна!

​Ерік миттєво розвернувся, в його руках уже виблискували водяні кинджали, але ворога вже не було. Все трапилося за секунду, він навіть зреагувати не встиг. Скинувши воду з рук, Ерік подивився на змію, потім на мене – я стояла з витягнутими руками, важко дихаючи, а пальці все ще світилися сріблом.

​– Оце так... – протягнув він, підходячи до змії й штовхаючи її носком чобота. – Маленька, ти її просто розмазала по корі.

​У мене раптом різко попливло перед очима. Ноги стали ватяними, а в голові наче хтось вдарив у величезний дзвін. Я похитнулася, і Ерік вчасно встиг мене підхопити.

​– Тихше, тихше... Ти що, вирішила вкласти в цей удар річний запас магії? – він обережно посадив мене на повалений стовбур дерева.

​– Я злякалася за тебе... – пробурмотіла я, притискаючи долоні до скронь. У голові гупало нещадно. – Вона ж... вона хотіла тебе вкусити.

​Ерік нахилився нижче до змії, уважно її розглядаючи, а потім раптом пирхнув:

– Знаєш, героїне моя, це була звичайна лісова зміючка. Вона не отруйна. Максимум, що б вона зробила – це налякала мене до гикавки або залишила пару дірок на плечі.

​Я розплющила очі й обурено на нього подивилася:

– Ти серйозно? Я тут ледь не знепритомніла, рятуючи тебе, а тобі смішно? Невдячний!

​– Я не сміюся, я оцінюю ситуацію, – він підняв змію за хвіст. Вона була довжиною метра два. – Знаєш, зважаючи на те, що ти вбила її так ефектно, тренування на сьогодні скасовуються. Ти точно випорожнила свій резерв на сьогодні. Але є і гарна новина.

​– Яка? – похмуро запитала я, відчуваючи, як шлунок знову згадує про голод через витрачену магію.

​– М’ясо цієї красуні на вогні смакує як курка, тільки ніжніше. Тож замість тренування ми зараз підемо святкувати твоє перше бойове хрещення бенкетом. Я сьогодні готую змію на честь своєї відважної захисниці, щоб віддячити за моє спасіння, – він підморгнув мені, усміхаючись на всі тридцять два, закинув змію на плече, як шарф, і простягнув мені руку.

​Незважаючи на запаморочення, я мимоволі всміхнулася.

– Ну, якщо це смакує як курка... – я сперлася на нього, і ми повільно побрели назад до хатини. – Тільки чур – готуєш ти. Мені бридко до неї торкатися, тим паче знімати шкіру. Я свою частину роботи виконала – я її вполювала.

​– Справедливо, – погодився Ерік, міцніше пригортаючи мене до себе. – Може, тобі просто захотілося замінити мотузку на талії шкіряним ремінцем? Тому ти її гепнула?

​Я лише тихо засміялася, вкотре дивуючись, як цей чоловік примудряється перетворити навіть небезпеку на привід для жарту. Але десь глибоко всередині я розуміла: ця змія була лише розминкою. Моя магія прокидалася, і мені треба навчитися її контролювати.

Ерік

Я дивився на цю нещасну змію, що звисала з мого плеча, і на Мілену, яка ледь переставляла ноги, тримаючись за мій лікоть. Ну що за жінка! Хотів навчити її збивати мушлі, а вона вирішила почати відразу з важкої артилерії.

​– Так, мисливице, тримайся, – підбадьорив я її, коли ми нарешті доповзли до хатини. – Зараз я зроблю з цього «монстра» щось їстівне. Головне – уявити, що це дуже довга сосиска.

​Я вклав Мілену на ліжко, накрив її ноги ковдрою і взявся за ніж.