Глава 9

Мілена 

Минуло вже кілька днів. Кілька щасливих та насичених днів. Ми багато тренувалися, полювали, готували та сміялися, наче живемо разом роки. Я ніколи в житті не була такою щасливою. Синці зникли, а рука вже майже не боліла.

​Сьогоднішній ранок знову зустрів нас яскравим сонцем. Сни в обіймах Еріка були такими спокійними, що я прокидалася з відчуттям, ніби в моїх жилах замість крові тече чиста енергія. Бути з ним поряд здавалося таким природним, ніби так мало бути завжди. Я все частіше ловлю себе на думці, що хочу чогось більшого... Особливо коли його сильні руки пригортають мене до себе вночі. Аж подих перехоплює. Але ми не заходимо далі обіймів, ніби обидва боїмося зруйнувати цю крихку ідилію.

​Я бачу, як він іноді дивиться на мене. Хоч я і не досвідчена в таких справах, але його палкий погляд пробуджує дикі інстинкти десь глибоко в мені. Проте це зачекає… Зараз потрібно стати сильнішою, а не бути в’ялим овочем.

​– Готова до справжнього випробування? – запитав Ерік, коли ми доїли фрукти. Його очі азартно блищали.

​– Що ти задумав? – спитала я заінтриговано.

​– Є кілька ідей. Ходімо, – він простягнув мені руку.

​Ми знову вийшли на берег, але цього разу він не змушував мене просто «відчувати».

​– Тобі треба навчитися точності, – пояснив він, малюючи на піску коло. – Викликати шторм — легко. А от збити конкретну мушлю зі скелі, не піднявши піщану бурю – ось це мистецтво.

​Дві години я намагалася приборкати силу. Це було виснажливо. Щоразу, коли я пробувала направити тонкий струмінь повітря, він виривався грубим поштовхом. Ерік стояв поруч, іноді поправляючи мої плечі чи руки. Кожен його дотик змушував серце калатати. У місцях, де він торкався, шкіра ніби спалахувала полум’ям.

​– Не злися на стихію, Мілено. Вона – це ти. Якщо ти всередині напружена, то й вітер буде рваним, – повчав він.

​Зрештою мені вдалося. Тонкий, наче лезо, порив вітру зрізав верхівку сухої трави рівно там, де я хотіла. Я переможно підскочила і, забувши про втому, обійняла його за шию:

– Бачив?! Я це зробила! Завдяки тобі. Ти – найкращий вчитель!

​Ерік розсміявся, але в його очах щось змінилося. Зіниці розширилися, а блакитний погляд затягнуло туманом. Я повільно опустила руки, ніяковіючи під його пильним наглядом.

​– Непогано для початку, але ти вся в піску. Думаю, на сьогодні досить. Ходімо до струмка, поки вода ще тепла, – хрипко сказав він.

​Струмок ховався в густих заростях папороті за хатиною. Він слугував нам душем усі ці дні, ми по черзі насолоджувалися прохолодною водою після тренувань. Ерік відійшов у бік хатини, залишивши мене біля природної заводи.

– Я буду неподалік. Якщо щось трапиться – клич, – кивнув він і зник за деревами.

​Я з полегшенням скинула сорочку, вода здалася божественною. Вона змивала пісок і бентежні думки про Еріка. Я заплющила очі, підставляючи обличчя під струмені невеликого водоспаду. Але тиша джунглів зіграла зі мною злий жарт – я не почула кроків. Мабуть, надто довго насолоджувалась водою.

​– Мілено, я згадав про рушник… – голос Еріка пролунав зовсім поруч.

​Я різко розвернулася, прикриваючись руками. Він застиг за кілька кроків, тримаючи тканину. Його погляд зустрівся з моїм, і він не відвів очей. Дихання Еріка стало важким, а повітря навколо наче заіскрилося.

​Я відчула, як по тілу виступили сироти, і зовсім не від холодної води. У цей момент не було ні страху, ні сорому – лише дивне, непереборне бажання, щоб він підійшов ближче. Я цього дійсно хотіла… Я хотіла його. Відчуття були нестерпні, ніби я помру, якщо він не доторкнеться до мене.

​– Вибач… – прошепотів він, але не рушив з місця.

​Я стояла у воді, не в змозі відвести погляд від його обличчя, на якому зараз читалися всі ті думки, які він так старанно приховував. Як і я. Вдавати далі, що цих почуттів немає безглузда справа. Моя магія відгукнулася на спалах емоцій: вітер, зазвичай такий неслухняний, раптом легко підхопив опале листя, закрутивши його навколо нас у ніжному танці. Але я не звертала на це уваги, бо мої очі були прикуті лише до нього.

​– Еріку… – хрипко, ледь чутно прошепотіла я.

​Я не хотіла відвертатися чи ховати свою наготу, але й не могла поворухнутися. Невидима сила тримала мене на місці. Потяг до нього став майже нестерпним.

​Він повільно поклав рушник на камінь і зробив крок до води. Його погляд був важким, темним, наче грозове небо над океаном, у якому я тонула. Це було вперше, коли мене так відверто й нестримно тягнуло до чоловіка. До зустрічі з ним світ чоловіків асоціювався в мене лише з огидою, грубими руками та перегаром. У портовій таверні порядних людей просто не траплялося. Чоловіки викликали в мені лише бажання стиснутися в клубочок і стати невидимою.

​Але Ерік... Може, мене так тягне, тому що він перший справжній чоловік у моєму житті? Не п’яна, брудна істота з тваринними інстинктами, а той, хто вкривав мене ковдрою, хто відганяв жахіття, хто годував з рук і хто бився за кожен мій подих. Його турбота розтопила моє серце і поселила там щось значно більше за вдячність.

​Він підійшов до краю заводи. Вода торкнулася його босих ніг, але він не зупинився.

​– Мілено, мені зараз важко стримуватися і думати тверезо, – промовив він низьким, вібруючим голосом. – З першого дня, як я тебе побачив, я борюся із собою. Мене тягне до тебе якоюсь невідомою силою. Якщо я зроблю ще один крок – не зможу зупинитися. Скажи мені «ні», і я піду, обіцяю.

​Я дивилася на нього, відчуваючи, як краплі води стікають по моїй шкірі, і як під кожною з них спалахує жар. Страху не було. Було лише дике, первісне відчуття, що я нарешті знайшла свій берег.

​– Я не хочу казати «ні», – відповіла я, і мій голос був впевнений. Я хотіла, щоб він нарешті зробив цей крок.

​І Ерік зробив його. Він миттю опинився зовсім поруч, його великі, мозолисті руки обережно лягли на мої плечі. Його дотик обпік холодну від води шкіру, і я мимоволі подалася вперед, шукаючи його тепла.