Глава 8

Мілена

​Повертаючись до хатини, Ерік йшов попереду, прискіпливо вдивляючись у крони дерев. Раптом він зупинився, зробив ледь помітний жест рукою, і водяна стріла, сформована прямо з вологого повітря джунглів, зі свистом злетіла вгору. За мить до його ніг упав великий лісовий птах із яскравим пір'ям.

​– Нічого собі! – тільки й мовила я, ошелешено дивлячись на птаха.

​– Я просто дуже хочу їсти. Від риби вже нудити починає, – віджартувався він, піднімаючи здобич. – Сьогодні у нас печеня. Але попереджаю: обскубувати пір’я будеш ти, твої маленькі пальчики більш підходять для цієї клопотливої справи.

​– Який хитрий, – фиркнула я сміючись.

​Ми повернулися до хатини в піднесеному настрої, хоча мої ноги все ще трохи тремтіли після того вихору. Усередині була приємна прохолода, особливо це відчутно після спеки на вулиці.

​– Вмієш скубти чи потрібна допомога? – запитав він, усміхаючись кутиком рота.

​– Вмію, не переймайся. У притулку нас не тільки молитися вчили, а й працювати на кухні, – відповіла я, беручи птаха. Це дійсно так. Кожного дня було чергування на кухні, бо кухар був лише один, а нас багато, тому доводилося йому допомагати, щоб не вмерти з голоду. Навіть наймолодшим знаходилось завдання.

​Наступну годину ми провели за роботою. Це було дивно й незвично, ось так просто готувати їжу вдвох. Ерік розпалив піч і заходився чистити якісь коренеплоди, а я сіла на низький стілець обскубувати здобич. Пір’я вперто летіло мені в обличчя, лоскотало ніс, і я кілька разів голосно чхнула.

​– Будь здорова, – хмикнув Ерік, не відриваючись від справи. – Дивись тільки, не чхни занадто сильно, бо доведеться дах заново крити.

​– Дуже смішно, – я пирхнула, відкидаючи пасмо волосся з обличчя тильним боком долоні. – Ти краще за вогнем стеж, а то залишимося з вугіллям замість вечері.

​У хатині стало тісно. Ми постійно штовхалися ліктями, намагаючись кудись дотягнутися. Один раз він випадково торкнувся моєї руки, передаючи ніж, і я знову відчула той дивний розряд, але цього разу просто усміхнулася від приємних відчуттів.

​Ми разом нарізали м’ясо, закинули його в чавунний горщик разом із корінням та травами. Аромат пішов такий, що в мене аж шлунок звело. Поки все тушкувалося, ми сиділи на підлозі біля печі й просто розмовляли про всякі дрібниці: яку рибу легше ловити і як виглядає місто Кіндслей – столиця Зордару. Я розповіла про життя в притулку та мою ненависну роботу, з якої мене виперли. Розмовляти з ним було дуже легко, наче ми вже давно знайомі.

​Він багато жартував, від чого вже почала боліти щелепа. За все життя стільки не реготала. Ерік виявився зовсім не таким похмурим, і я вперше відчула, що мені не треба бути насторожі. Не треба чогось боятись або оборонятись.

​Коли все було готово, ми їли прямо з горщика, бо так було швидше і... по-домашньому. Було дійсно байдуже, як ми виглядали в цей момент. Нам було смачно та весело і це головне.

​Я дивилася на нього і дивувалася тому, що ще тиждень тому була зовсім одна і нікому не потрібна, а зараз сиджу тут, сміюся і відчуваю себе частиною чогось справжнього. Наче зустріла рідну людину, про яку мріяла все життя. Це якось наївно, але мені подобається так думати.

​– Дякую, Еріку, – тихо сказала я.

​– За вечерю? – запитав він, кумедно набивши щоки їжею.

​– За все, – відповіла я й тепло йому усміхнулася.

Ерік

​Після обіду Мілена «здулася» так само швидко, як і з’явилася її магія на березі. Тільки-но ми доїли печеню, як її повіки почали важчати, а відповіді стали зовсім тихими. Я бачив, що той стихійний викид витягнув із неї всі сили до останньої краплі.

​Я допоміг їй дійти до ліжка. Вона вмостилася на подушці й заснула миттєво, навіть не встигнувши натягнути ковдру. Дивлячись на неї – таку спокійну й нарешті не налякану, я відчув дивний мир у душі.

​– Спи, маленька, – прошепотів я, підхоплюючи ніж та порожній кошик. – Подивлюся, чим тут ще можна тебе пригостити.

​Вийшовши з хатини, я пішов углиб острова, туди, де джунглі ставали густішими. Моєю ціллю були «сонячні плоди» – великі жовті фрукти, які дід колись називав найкращими ліками від нудьги. Вони росли на самих верхівках дерев, і дістати їх було тим ще випробуванням. Якраз коли немає чим зайнятися.

​Йти крізь хащі було спекотно, але магія води допомагала, бо я створив навколо себе тонку прохолодну оболонку, щоб не зваритися живцем. Поки йшов, ловив себе на ідіотській усмішці. Еріку, тобі тридцять років, ти маг, який втратив флот, маєток і репутацію. Ти зараз у розшуку. А що ти робиш? Ти лізеш у гущавину за фруктами, бо дівчина, яку ти знаєш два дні, мило зморщила носа, коли їла кислу ягоду зранку.

​Це просто гостинність. Просто треба, щоб вона швидше одужала, і ми вигадали план повернення. Саме так.

​На одній із галявин я побачив те, що шукав. Жовті кулі плодів висіли високо. Збивати їх водою було поганою ідеєю, бо розіб’ються. Довелося згадати дитинство й лізти на дерево.

​– Якби Дерек мене зараз бачив, він би точно сказав, що я збожеволів. Ніби мені яблуні в дитинстві не вистачило, – пробурмотів я, чіпляючись за гілку.

​Я вибрав найкрасивіші, найстигліші плоди, які пахли медом і лісом. Їй має сподобатися. Такого вона точно ще ніколи не куштувала.

​Повернувшись до хатини, застав Мілену все ще в царстві снів. Вона розкинула руки на ліжку, а волосся чорною хмарою розсипалося по подушці. Я тихенько поставив кошик на стіл і почав очищати плоди від товстої шкірки, намагаючись не шуміти.

​Нарізав фрукти скибочками, виклав їх на дерев'яну тацю і сів навпроти ліжка, чекаючи, поки вона прокинеться. Мені подобалося спостерігати за нею в ці хвилини. Мілена здавалася зовсім юною і такою беззахисною, що хотілося оберігати її завжди. Було в цьому щось... правильне. Дивно, як за кілька днів безлюдний острів перестав здаватися місцем вигнання і став домом. Завдяки їй…