Глава 7

Мілена

Шлях до берега став для мене справжнім випробуванням. Ноги все ще нагадували якусь жижу, а сонце нещадно палило потилицю. Навіть в одній сорочці з голими ногами було нестерпно жарко, після холоду мого містечка мені було дико незвично. Ерік ішов попереду, розчищаючи шлях крізь густе листя папороті, але раз у раз зупинявся, щоб перевірити, чи я не відстаю.

​Коли ми нарешті вийшли на відкритий простір, я мимоволі затамувала подих. Океан сьогодні був неймовірно синім, а біла піна на гребенях хвиль сліпила очі. Яка краса! Наче казка!

​– Ну що, готова? – Ерік повернувся до мене. – Не намагайся одразу знести скелю. Просто відчуй повітря. Воно тут інше, ніж у місті. Воно вільне.

​Я заплющила очі й спробувала зосередитися. Вдих. Видих. Я шукала ту саму іскру, що врятувала мені життя під водою. Але зараз, у безпеці, вона здавалася невловимою.

​– Я нічого не відчуваю, Еріку, – розчаровано прошепотіла я. – Тільки спеку і запах солі.

​– Бо ти намагаєшся його змусити, – його голос пролунав зовсім поруч. – Вітер не підкоряється наказам, він відгукується на бажання. Вітер – це як жінка, з ним треба домовлятися.

​– Звідки ти все це знаєш? Ти ж маг води, – здивовано запитала я.

​– У мене був дуже наполегливий вчитель, який змушував досконально вивчати всю існуючу магію, готуючи мене до Академії. За невивчений матеріал страждали мої пальці від ударів палицею, – відповів він, весело всміхнувшись.

​– Що ж тут веселого? – я шоковано дивилася на нього. Навіть у притулку ніхто не піднімав на нас руку, їм вистачало словесних принижень.

​Я знову спробувала зосередитися, але різкий рух рукою викликав гострий біль у пораненому плечі. Світ перед очима здригнувся, ноги зрадницьки підкосилися на вологому піску. Я почала падати, але не встигла навіть злякатися, як міцні руки Еріка підхопили мене за талію, притискаючи до грудей.

​– Обережно! – видихнув він. Його обличчя було всього у кількох сантиметрах від мого. Я відчула, як його серце б’ється так само часто, як і моє.

​Ця близькість була неочікуваною. Я дивилася в його блакитні очі й раптом зрозуміла, що не хочу, щоб він мене відпускав. Моя долоня мимоволі лягла на його плече, відчуваючи тверді м'язи під тонкою тканиною.

​– Вибач... – пробурмотіла я, червоніючи. – Я просто...

​– Ти ще занадто слабка, – тихо сказав він, але його погляд затримався на моїх губах трохи довше, ніж того вимагала пристойність. – Я надто поквапився. Вибач, маленька.

​І саме в цей момент, коли мої емоції оголилися, а тіло відгукнулося на його близькість та слова, щось усередині мене клацнуло. Якась невидима гребля прорвалася.

​Різкий, потужний потік повітря зірвався з моїх пальців. Це не був легкий вітерець – це був справжній вихор. Пісок навколо нас зметнувся вгору, утворюючи ідеальну спіраль. Океанська вода за десять метрів від берега раптом розступилася, наче від удару велетня.

​– Ого... – тільки й зміг вимовити Ерік, не випускаючи мене з обіймів.

​Вихор тривав лише кілька секунд, але цього було достатньо, щоб ми обоє вкрилися бризками з океану. Пісок осів, залишаючи нас посеред ідеального кола на березі. Я важко дихала, дивлячись на свої руки. Вони ледь помітно світилися ніжним сріблястим світлом, яке повільно згасало під шкірою.

​– Ти бачив? – я підняла на нього сяючі очі. – Це була я?

​Ерік дивився на мене з сумішшю шоку та захвату. На його щоці застигли краплі води, а волосся було розпатлане моїм стихійним сплеском.

​– Це була ти, – підтвердив він зачаровано. – Але якщо це «низький рівень», то я – королівський кухар. Мілено, твоя магія прокинулася.

​Він повільно відпустив мене, але продовжував стояти поруч, готовий підхопити будь-якої миті. Тепер у мене ще більше запитань: хто ж були мої батьки?

​– Тепер я точно впевнений, – додав він, дивлячись на горизонт. – Хтось із твоїх родичів був феєю. Треба буде перевірити твій рівень магічним каменем, коли розберемося з Сайласом.

​Від згадки про цього мерзотника Хамінга мені стало холодно попри палюче сонце.

​– Ти віриш, що у нас вийде? – я подивилася йому в очі. Надії всередині було замало, бо ворог міг бути занадто могутній.

​– Ми хоча б спробуємо. Не ховатися ж нам тут до кінця життя, – усміхнувся він, дбайливо струшуючи пісок з моєї щоки. Від цього жесту шкірою побігли мурахи.

​Ну чого ж… я б не проти тут залишитися. Звісно, не сама, бо розмовляти з пташками – задоволення сумнівне. А от з ним…

Ерік

Ми ледь дійшли до берега. Дивлячись на те, як Мілена намагається не розвалитися на частини від кожного кроку, я почувався справжнім катом. Давай, Еріку, виведи поранену дівчину на спеку. Геніальний план! Але я знав: якщо вона не відчує стихію зараз, страх перед нею залишиться назавжди.

– Просто відчуй повітря, – сказав я максимально повчальним тоном.

​Вона заплющила очі. Стояла така тендітна на фоні безкрайнього океану, що мені знову захотілося просто загорнути її в ковдру й віднести назад. Вона прошепотіла, що нічого не відчуває, крім солі. Звісно, бо намагалася наказати вітру, як матросу на палубі. А вітер – це як жінка, з ним треба домовлятися. Про що я їй і сказав.

​Я підійшов ближче, збираючись дати чергову «дуже розумну» пораду, як раптом вона похитнулася. Моє тіло зреагувало швидше за мозок. Я підхопив її за талію, притискаючи до себе.

​Мілена була так близько, що я бачив кожну золотисту цятку в її карих очах. Вона пахла сонцем і тим самим милом, яким я її мив… стоп, Еріку, не про те думаєш! Моя рука на її талії відчувала, як вона тремтить, а її долоня на моєму плечі… клянуся, це було гарячіше за розпечене вугілля. Ми завмерли. Я дивився на її губи й думав: якщо зараз не відпущу її, то моє «чесне ім’я» остаточно піде на дно.

Я вибачився за свою помилку… ​І тут бабахнуло.

​Я очікував легкого протягу. Ну, максимум – що вона розкидає пісок. Але те, що сталося, змусило мою щелепу ледь не стукнутися об берег. З її пальців зірвався не вітер – це був справжній повітряний вихор.