Глава 5

Мілена

Ерік мовчки відійшов до вогнища. На душі стало спокійніше. Я спостерігала за ним, загорнувшись у ковдру. Його рухи були впевненими, а кожна дія виваженою та легкою. Такий сильний і міцний чоловік дивно гармонійно виглядав із казанком у руках, що мене трохи заворожило.

​Невдовзі хатиною розлився неймовірний аромат печеної риби та пряних трав. Як же смачно пахне! Мої нутрощі одразу видали такий гучний і вимогливий звук, що я готова була провалитися крізь землю від сорому.

​Ерік обернувся, в його очах промайнув веселий вогник. Соромно стало вдвічі більше.

​– Здається, твій шлунок налаштований більш войовничо, ніж ти сама, – зауважив він, дістаючи з вогню пахучий пакунок, загорнутий у велике листя. – Так закуталася, ніби думаєш, що я тебе з’їм.

​– У мене не було досвіду з нормальною поведінкою чоловіків, тому я не можу отак відразу довіритися, навіть після того, як ти врятував моє життя, – серйозно відповіла я. І це була чиста правда. За всі мої двадцять років не траплялося жодного чоловіка, який зробив би щось добре просто так. Тим паче – готувати для мене їжу.

​– Мені дуже шкода. Але можу поклястися магією, що не заподію тобі жодного лиха, – так само серйозно промовив він.

​Це були не порожні слова. Клятва магією має фатальні наслідки для того, хто її порушить. Рівень моєї довіри до нього миттєво зріс на кілька позначок.

​Він підсунув до ліжка низький стілець, який слугував йому столом, і розклав вечерю. Поруч із рибою лежали запечені плоди, схожі на картоплю.

​– Обережно, гаряче. І не накидайся на їжу – тобі не можна переїдати після гарячки, – ніжно усміхнувся він.

​Я взяла шматочок риби пальцями, бо виделок тут, очевидно, не тримали. Смак був божественним. Особливо після кількаденного голоду.

​– Це дуже смачно, – промуркотіла я з повним ротом, на мить забувши про всі правила етикету, якими мене намагалися муштрувати в притулку. – Ти завжди так добре готуєш, чи це самотність змусила навчитися?

​– Самотність – чудовий вчитель, – усміхнувся він, спостерігаючи за мною. Погляд його став м’якшим, він більше не нагадував того грізного мага, що розбиває посуд силою думки. – Хоча дідів щоденник теж допоміг. Він залишив тут рецепти не лише настоянок, а й маринадів.

​– Тут жив твій дід? – спитала я заінтриговано, продовжуючи насолоджуватися вечерею.

​– Так. Років шість. Після смерті бабусі він не зміг жити серед натовпу великого міста, тому втік сюди, побудувавши цю халабуду й заховавши її відводом очей. Це єдине місце, де я зміг заховатися, бо про нього знаємо лише я та мій молодший брат.

​– Я теж не зможу її бачити, коли вийду на вулицю? – спитала я. Не хотілося б вийти в кущики і не знайти хатину.

​– Зможеш, бо я тебе сам сюди приніс, отже захист тебе прийняв як свою, – відповів він і підвівся, щоб налити мені трав'яного відвару.

​Я задивилася на нього крізь пару, що йшла від їжі. Ерік рухався впевнено, в кожному його жесті відчувалася прихована грація. Коли він нахилявся, щоб підкинути дров, сорочка натягувалася на спині, окреслюючи рельєфні м’язи. Я раптом згадала, що він бачив мене... зовсім без нічого. Що він переодягав мене, обмивав рани.

​Щоки обпекло сильніше, ніж від вогню каміна. Я різко опустила очі в кухоль. Як же соромно… і водночас бентежно.

​– Що таке? – запитав він стурбовано. – Плече болить?

​– Ні, просто... – я замовкла, не знаючи, як дібрати слів, але все ж сказала зовсім інше, ніж було на думці. – Про мене ніхто ніколи так не піклувався. У притулку ми були просто робочою силою, як і пізніше в господаря, де я працювала. А тут... ти три дні боровся за моє життя, хоча я для тебе – ніхто.

​Ерік на хвилину замовк. Він дивився на полум'я, і тіні від вогню танцювали на його вилицях.

​– Я не міг просто залишити напівживу дівчину на березі, не спробувавши врятувати. Я б собі цього ніколи не пробачив. Чим би я тоді відрізнявся від Сайласа? – відповів він, пильно дивлячись мені в очі.

​– Дякую, що врятував. Помирати так рано я не планувала, – усміхнулася я, і його слова розлилися теплом на серці. Потім серйозно додала: – За твою допомогу я обов'язково віддячу. Допоможу чим зможу, щоб очистити твоє ім'я.

​– Ти навіть не уявляєш, наскільки мені це необхідно, – тихо промовив він, не відводячи від мене очей.

​Потім він підвівся і підійшов ближче, щоб забрати порожній посуд. Його рука випадково торкнулася моєї, і по шкірі пробіг справжній електричний розряд. Я завмерла, боячись навіть дихнути. Він був так близько, що я відчувала запах солі, деревини та свіжої води. На мить наші погляди зустрілися, і в цій тиші було більше сенсу, ніж у всіх словах, сказаних до того.

​– Тобі треба спати, – нарешті промовив він, відступаючи на крок, хоча я помітила, як його власне дихання збилося. – Завтра я спробую навчити тебе відчувати вітер тут, серед джунглів. Якщо ми хочемо вибратися звідси, твоя магія нам знадобиться. Та й твоє життя зміниться на краще, якщо станеш сильнішою. Більше ніхто не зможе тобі зашкодити.

​Він загасив велику магічну свічку на столі, залишаючи лише тьмяне світло від вугілля в каміні. Сам Ерік влаштувався на підлозі, загорнувшись у похідний плащ поверх кількох ковдр.

​– На добраніч, Мілено, – тихо пролунало з темряви.

​– На добраніч, Еріку, – прошепотіла я у відповідь.

​Вперше у житті я засинала не з відчуттям страху, а з дивним, бентежним теплом у грудях, яке було куди сильнішим за будь-яку магію. Я знала, що за вікном – небезпечні хащі, а десь далеко – вороги, але зараз, у цій старій хатині, я почувалася в безпеці. Під захистом чоловіка, який неочікувано став моїм єдиним союзником у цілому світі.

Ерік 

Я вмостився на підлозі, підклавши під голову руки, і втупився у стелю. Сон не йшов. За пару метрів від мене, на моєму єдиному ліжку, спала дівчина, яка за одну вечерю примудрилася перевернути мій впорядкований світ вигнанця догори дриґом.