Глава 4

Мілена

Я жива? Мертві ж, здається, не відчувають такого нестерпного печіння в плечі і ломоти, від якої хочеться просто розібрати себе на частини і скласти заново. Як же боляче!

​Я спробувала поворухнутися, але ковдра здалася мені такою важкою, наче кам’яна брила. Сил зовсім не було. Збоку почулося спокійне, ритмічне потріскування вогню. Тепло від каміна торкнулося шкіри, і я здригнулася. Спогади про крижану воду і постріл накотилися так різко, що я ледь не задихнулася. О, Боги!

​Розплющила різко очі і побачила стелю – низьку, з масивних темних балок, обплетених сухою травою. Усе попливло. Очі пекли так, наче в них насипали розпеченого піску. В голові гупало нещадно, кожен удар пульсу віддавався спалахом болю. Гарячі сльози самі бризнули й потекли по щоках, але я вперто продовжувала дивитися вперед. Мені потрібно було знати, куди мене занесло в цей раз – у чергове пекло чи в чиїсь добрі руки. Сподіваюся, що друге…

​– Де... я... – хрипкий звук, що вирвався з мого горла, навряд чи можна було назвати людською мовою. В горлі пересохло, дуже хотілося пити.

​Я спробувала піднятися на ліктях і в цей момент зрозуміла, що загорнута у щось величезне, біле, що пахло лісом та дивним чоловічим парфумом. Хоча я пам’ятала, як на мені розірвали весь одяг... Це була сорочка. І вона явно не належала тендітній дівчині. Дивина.

​– Лежи, – пролунав глибокий, оксамитовий голос десь із тіні кутка. Він належав чоловікові.

​Я здригнулася так сильно, що в плечі наче провернули розпечений ніж. Трясця! Погляд нарешті сфокусувався. У кріслі біля каміна дійсно сидів чоловік. Дуже вродливий чоловік, на вигляд років тридцяти. Русяве хвилясте волосся, що незграбно падало на очі, широкі плечі, вольове підборіддя з щетиною і очі... дивні, пронизливо-блакитні. Він тримав у руках ніж і якийсь шматок дерева, який до цього обтісував.

​Я від переляку інстинктивно смикнула ковдру вище, до самого підборіддя, хоча сорочка і так закривала мене до колін. Хоча, чим вона має мені допомогти? Задушу його цією тканиною? Паніка, яка спалахнула всередині, була такою ж гострою, як і біль по тілу.

​– Хто ти? – я спробувала вимовити це чіткіше, але голос зрадницьки тремтів. Я щойно втекла від збочених матросів, а зараз опинилася з іншим незнайомцем у глухій хатині. Хто знає, що там у нього в голові?! – Де дівчата? Корабель...?

​Чоловік відклав ніж і повільно підвівся. Він був високим, набагато вищим і міцнішим за тих матросів-задохликів. Від нього віяло такою силою, що моє внутрішнє повітря завмерло, не наважуючись навіть ворухнутися. Я ковтнула тугу грудку, що застрягла в горлі.

​– Дівчат тут немає. Ти була одна, коли я знайшов тебе на піску три дні тому, – він підійшов до столу, налив води у дерев’яний кухоль і простягнув мені. – Пий. У тебе була така гарячка, що я вже думав копати яму надворі.

​Я дивилася на кухоль так, ніби там була отрута. Але пити хотілося до біса сильно. Три дні? Я проспала три дні під наглядом незнайомця?

​– Не бійся, – він наче прочитав мої думки, і в кутиках його очей з’явилися ледь помітні зморшки від короткої усмішки. – Якби я хотів тобі зашкодити, я б не витрачав стільки часу на те, щоб збивати твій жар. Мене звати Ерік. І ми на острові, де, крім нас, немає нікого на милі довкола.

​Оце вляпалася. Краще б він такого не казав – звучить, наче погроза. Мені навіть захиститися немає чим. Вітром я його не здую.

​Раптом згадала капітана, матросів і те, як вони збиралися мене «провчити». Рука мимоволі потягнулася до плеча – воно було охайно перев’язане чистим полотном. Це здивувало мене ще більше.

​– Чому ти мені допоміг? – запитала я, нарешті беручи кухоль тремтячими руками. – У Зордарі ніхто нічого не робить задарма. Особливо для таких, як я.

​Він сперся спиною об стіну і схрестив руки на грудях, розглядаючи мене з якоюсь дивною сумішшю цікавості та підозри.

​– Можливо, мені просто набридло розмовляти з птахами, тому врятував єдину компанію, яка не цвірінькає, – відповів він з усмішкою, але я відчула, що він щось недоговорює. – А тепер твоя черга. Хто ти така і чому в тебе стріляли?

​Кілька митей ми мовчки дивилися одне одному в очі. Я важко зітхнула і вирішила розповісти. Гірше все одно вже не буде.

​– Моє ім'я Мілена. Мене підстрелили, коли я стрибнула з корабля, тікаючи від работорговців. Вони викрали мене прямо біля дому, – почала я, і він миттєво змінився в обличчі. Не знаю, чи правильно роблю, але на якомусь підсвідомому рівні хотілося вірити, що він не заподіє мені зла. – Ті покидьки переправляли мене та ще двадцять дівчат до Азару на продаж перевертням. Дехто з них – зовсім діти. Ми відпливли не надто далеко від берега, тому вирішили ризикнути й втекти на аварійному човні. Дівчатам це вдалося, а я не встигла. Мене схопили. Побили й хотіли... Мені вдалося вирватися й стрибнути за борт, але вже у воді наздогнала куля. Я магиня вітру низького рівня, і з останніх сил створила повітряний купол, щоб не задихнутися, а потім знепритомніла.

​Коли я промовила останні слова, Ерік наче закам’янів. Його блакитні очі, що хвилину тому здавалися спокійними, потемніли, наче море перед бурею.

​– Работорговці... – процідив він крізь зуби. – Корабель... ти пам’ятаєш його назву? Чи ім’я того, хто цим керував?

​Я завагалася, відчуваючи, як страх від його раптової зміни знову липкими лапами торкається серця. Але погляд Еріка був сповнений особистої люті, і направлена вона була не на мене. Напевно.

​– Там був чоловік, його називали Графом. Він мене і довів до цього стану. Згадував якогось Сайласа, який не терпить збитків, – прошепотіла я, згадуючи розмову тих покидьків. – Ще казав, що якийсь Лютий чекає на нас в Азарі. Мабуть, хтось із перевертнів.

​У ту ж мить кухоль, який стояв на столі поруч із ним, тріснув. Вода всередині не просто розлилася – вона на мить завмерла в повітрі гострими льодяними голками, перш ніж важкими краплями впасти на підлогу. Магія води... справжня. Ніколи не зустрічала мага води. В притулку магів були одиниці, і лише маги вітру та землі.