Глава 3

Ерік Холдер 

Запах дорогого тютюну та старої шкіри в кабінеті завжди діяв на мене заспокійливо. Це був мій світ. Світ чесних угод, морських мап і торгових маршрутів, які я вибудовував роками. Я – власник одного з найкращих торгових флотів Зордару і маг води середнього рівня, тому завжди пишався тим, що моє слово має вагу. Але все змінилося в одну мить.

​Сьогодні повітря в кабінеті здавалося отруєним. Я сидів біля вікна, дивлячись на сад, і вдесяте перечитував звіт королівського патруля. Мій корабель. Моя «Морська зірка». У її трюмі знайшли дівчат, живий товар. Я чув, що дехто цим займається, але не думав, що ним виявиться мій найкращий друг.

​– Сайласе... як ти міг? – прошепотів я, стискаючи папір так, що кісточки пальців побіліли.

​Ми були друзями з дитинства. Хоч він був сином нашого колишнього управителя, це не заважало нам бути на рівних. Я ніколи не вважав його сином слуги чи нижчим за себе по статусу. Мій батько оплатив для нього найкраще навчання – тих самих учителів, що були і в мене та мого брата. Він жив зі мною в одній кімнаті, батьки не були проти, навпаки – завжди підтримували його. Згодом ми разом починали налагоджувати торговельні зв’язки з континентом перевертнів після смерті мого батька. Я довіряв йому як самому собі, віддав в управління частину флоту. А він... він цілий рік возив рабинь до Азару прямо в мене під носом. Хамінг не просто порушив закон – він плюнув на нашу дружбу, на мою честь і гідність, зробивши мене винним в смертному злочині.

​Раптом знизу почувся гучний гуркіт у дубові двері мого маєтку в Кіндслеї.

​– Відчиняйте! Королівська варта! У нас ордер на арешт Еріка Холдера! – пролунав владний голос.

​Я заціпенів. Вони прийшли за мною. Хамінг спрацював чисто: усі папери підписані моїм іменем, корабель мій, капітан – моя людина. Спробуй-но доведи, що ти «нічого не знав». У Зордарі за торгівлю людьми не дають шансу виправдатися, тільки страта. Навіть моє слово більше нічого не варте. Як легко втратити все…

​Двері мого кабінету розчинилися з таким гуркотом, що я ледь не підскочив. На порозі стояв Дерек. Мій молодший брат, зазвичай спокійний і розсудливий, зараз був блідий як полотно.

​– Еріку! – вигукнув він, зачиняючи двері на засув. – Там варта. Брейн намагається їх затримати, каже, що тебе немає вдома, але вони мають наказ на арешт. Тікай!

​– Тікати? – я гірко всміхнувся. – Якщо я втечу, це виглядатиме як визнання провини, Дереку.

​– Якщо ти залишишся – тебе стратять ще до початку суду! – брат підбіг до мене і вхопив за плечі. – Мертвий ти не зможеш відновити наше ім'я. Знайди спосіб довести правду. Я залишуся тут, спробую дізнатися, де Хамінг сховав справжні книги обліку чи іншу інформацію, яка вкаже на справжнього злочинця. Тікай!

​Слова брата протверезили мене. Він мав рацію. Мертві не говорять і не борються. Я не дам Сайласу вийти сухим із води моїм життям.

​Я кинувся до столу. Там лежала невелика просторова сумка – рідкісна і дорога річ в нашому людському королівстві. Я почав гарячково кидати туди все необхідне: важкі гаманці із золотом, похідний плащ, ножі та кілька артефактів.

​– Візьми артефакт магічного вісника. Я його відправлю, щойно матиму на руках хоч щось. Обіцяй, що не загинеш до того часу, – голос Дерека здригнувся.

​– Обіцяю, брате, – я коротко обійняв його і закинув до сумки потрібний артефакт. – Бережи себе. Не лізь на рожон, щоб Сайлас і тебе не прибрав. Я також спробую щось вигадати і повідомлю.

​Я підійшов до вікна. Другий поверх – високувато, але не для мага води. Відчинив рами, впускаючи в кімнату прохолоду Кіндслея.

​– Куди ти поїдеш? – запитав Дерек.

​– Краще тобі не знати. Тобі можуть влаштувати допит, – кинув я йому і вистрибнув у ніч.

​Потік води, який я миттєво сформував під своїми ногами, пом’якшив удар об землю. У дворі вже чекав мій вірний кінь на ім’я Грім, наче відчуваючи тривогу господаря. Я заскочив у сідло і, не озираючись на свій дім, погнав коня геть із міста, поки патрулі не перекрили всі виїзди.

***

Скачка тривала кілька днів. Я оминав головні тракти, рухаючись лісовими стежками та узбережжям. Ховався перепочити в низинах або печерах, які траплялися на шляху. Патруль міг бути де завгодно. Я молився всім Богам, щоб не зустріти його. Я не можу померти! Якщо я програю, то та мразота продовжить свої брудні справи.

​В голові без кінця прокручував останні події. Як так сталося? Чому я не помітив змін у Сайласі? Чи він завжди таким був і все життя носив маску? Коли саме він звернув не туди? Грошей та влади йому вистачало, нащо було вв’язуватися в таке божевілля? Торгувати дівчатами… Це ж яким покидьком треба бути? Його потрібно зупинити й покарати за будь-яку ціну.

​Нарешті я дістався берега, навпроти якого лежав безлюдний острів. Він належить Зордару, але користі від нього ніякої, тому він стоїть зовсім дикий. Саме там знаходилася дідова хатина. Вона була захищена закляттям відводу очей – тільки кров Холдерів могла розгледіти її серед скель та густої зелені. Дід жив там затворником після смерті бабусі, і я бував у нього лише раз, зовсім малим.

​Використовуючи всю магію, я перетворив частину протоки на товсту кригу, щоб можна було перейти воду разом із конем. Дякувати богам, протока була вузькою, бо на більше моєї магії просто не вистачило б. Грім спочатку боявся, але послухався й рушив вперед. Як тільки копита ступили на тверде каміння острова – крига розтанула, ніби її й не було. В голові запаморочилося від різкого викиду сил.

​Я зліз із коня і, попри слабкість, відчув дивне полегшення, коли ноги торкнулися піску. Тут я був у безпеці. Поки що… Пройшовши вглиб хащів, я побачив хатину. Вона стояла саме там, де я її пам'ятав – вросла в скелю, обвита диким плющем, невидима для решти світу.

​Всередині було брудно, повно павутиння та захаращено дідовими речами: книгами, посудом і старим одягом. На те, щоб привести все до ладу й цивілізованого вигляду, пішло три дні. Проте тепер тут не соромно було б і гостей зустрічати.